Свекруха не визнає моїх дітей справжніми внуками

У мого чоловіка чудова родина. Хоча у його батьків є донька, мене вони прийняли, як рідну.

Свекруха в мене – жінка надзвичайно мудра. Ми з нею ніколи не сварилися, навіть дрібниці не ставали приводом для суперечок. Вона вміє робити зауваження так ніжно й тактовно, що я завжди сприймала їх спокійно.

Сестра чоловіка давно вийшла заміж, але перших онуків батькам подарували саме ми. Їхня донька хотіла спочатку пожити для себе, до дітей вона ще не була готова.

Батьки чоловіка дуже люблять наших дітей. Частують їх подарунками, роблять усе, щоб онуки були щасливі.

Мати чоловіка постійно зітхає й каже мені:

— Коли ж нарешті й Оля подарує нам онуків? Було б чудово! Їй уже тридцять, час би задуматися.

І от – довгоочікувана радість! Оля завагітніла. Усі були щасливі. Навіть моя мала донька нетерпляче чекає на двоюрідного братика чи сестричку.

Та одного разу трапилася прикрість, яка глибоко мене вразила.

Ми з сином гуляли в парку. До мене підійшла знайома, зав’язалася розмова. Вона запитала, чи вже народила Оля. Я відповіла, що от-от буде.

Тоді вона промовила:

— А як ти себе почуваєш? Ти ж розумієш, що тепер усе буде інакше? У батьків твого чоловіка з’явиться справжній онук – їхня кров.

Я очманіло перепитала:

— Як це «справжній»?

— Відчуй різницю! Ти подарувала свекрусі онуків, а тепер народиться дитина її доньки.

Її слова пролунали дико. Невже онуки від сина – не справжні? Що за нісенітниця?

Я певна, що відносини зі свекрухою не зміняться після народження дитини, але ця розмова залишила в душі гіркий осад.

Невже деякі бабусі дійсно поділяють онуків на «своїх» і «не своїх»?