Не покладайтеся на мої заощадження

– Мамо, ну годі вже своє тягнути! – Оксана роздратовано вдарила долонею по столу. – Ми ж домовились, що ти допоможеш із кредитом!

– Нічого ми не домовлялись, – спокійно відповіла Наталія Іванівна, не перестаючи помішувати чай. – Ти сама вирішила, що я буду вам помагати.

– Як це не домовлялись? – обурилася донька. – Ти ж сказала, що подумаєш!

– Подумала. І вирішила, що не буду.

На кухні зависла напружена мовчанка. Оксана дивилася на матір широко розплющеними очима, ніби не вірила в почуте. Зять Дмитро нервував біля холодильника, явно відчуваючи себе не в своїй тарілці.

– Мам, але ж у нас складна ситуація, – почала знову Оксана, намагаючись говорити м’якше. – Діма роботу втратив, я у декреті з Маринкою. Грошей зовсім нема, а банк не чекатиме.

– А чому ви раніше про це не думали? – Наталія Іванівна поставила чашку на блюдце. – Коли кредит брали на цю свою машину, я вас попереджала.

– Яку машину? – спалахнула Оксана. – Це ж не машина, а старе відерко! Нам їздити було ні на чому!

– На маршрутці їздили б. Я сорок років на маршрутках їздила – і нічого, жива.

– Мамо! – Оксана схопилася зі стула і почала метушитися по кухні. – Ти серйозно вважаєш, що ми маємо з дитиною по автобусах товктися?

– А чому б і ні? Я тебе одну виростила, працювала з ранку до ночі – і ні в кого про допомогу не благала.

Дмитро нарешті наважився втрутитися.

– Наталіє Іванівно, ми ж не просимо подарувати гроші. Ми повернемо, як тільки я роботу знайду.

– Коли знайдеш? – без злості, але твердо запитала вона. – Місяць шукаєш, два, півроку? А кредит щомісяця платити треба.

– Я обов’язково знайду. У мене диплом є, досвід.

– Звісно, знайдеш, – кивнула Наталія Іванівна. – Але не факт, що скоро. А я що робитиму без грошей? На повітрі жити?

Оксана різко повернулася до матері.

– У тебе ж пенсія пристойна! Вісім тисяч гривень! Ми лише просимо допомогти з платіжем – три тисячі. У тебе ж п’ять залишиться!

– На що залишаться? – Наталія Іванівна дістала зі столу зошит і окуляри. – Давай порахуємо. Комуналка – дві тисячі. Ліки – тисячі дві, а то й більше. Їжа – ще дві. Це вже шість. А одяг? А якщо щось зламається? А якщо захворію і треба буде до лікаря йти?

– Мамо, та ти ж не кожен місяць одяг купуєш, – спробувала заперечити Оксана.

– А взуття? А білизна? А якщо пралька зламається? Чим тоді купуватиму?

– Ми допоможемо, – пообіцяв Дмитро.

Наталія Іванівна глянула на зятя з усмішкою.

– Ти, Дмитре, хороша людина, але допомагати вам буде нічим. Самі просите.

У кімнаті заплакала дитина. Оксана кинула на матір сердитий погляд і пішла до доньки. Дмитро залишився на кухні з тещею.

– Наталіє Іванівно, я розумію, що незручно просити, – тихо сказав він. – Але ми справді в глухому куті. Банк вже дзвонить що– Чому ж тоді ти не хочеш нам допомогти, коли ми так потребуємо? – тихо запитав Дмитро, але Наталія Іванівна лише сумно похитала головою і повернулася до вікна, де за шибкою кружляли перші сніжинки, наче нагадуючи про те, що життя – це не тільки позики і борги, а й час, який потрібно прожити з гідністю.