Вона обрала любов

Она сказала «так»

Марія Іванівна стояла біля вікна, дивилась, як сусідка розвішує білизну на балконі навпроти. Ранкове світло м’яко падало на її сиве волосся, охайно зачесане у зачіску, яку вона робила вже сорок років підряд. У руці тремтіла чашка з остиглою кавою.

— Марусю, ну що ти там завмерла? — окликнув її Петро Васильович, заходячи до кімнати. — Сніданок холодніє.

Вона не обернулася. У відблиску скла бачила, як чоловік поправляє комір сорочки. Сімдесят три роки, а все ще дбає про себе. Волосся хоча й пореділо, але охайно зачесане. Штани випрасувані, черевики начищені.

— Чую тебе, Петре, — тихо відповіла вона.

Петро Васильович підійшов ближче, став поруч.

— Про що задумалась?

— Та так, дурниця якась. Сон приснився дивний.

Марія Іванівна поставила чашку на підвіконня. Уві сні вона була молодою, років двадцяти п’яти, у білій сукні стояла перед дзеркалом. А поруч метушилась мама, поправляла фату, щось лагідно примовляла. Прокинулася з мокрими від сліз очима.

— Який сон? — Петро Васильович узяв її за лікоть, повернув до себе.

— Весілля наше приснилося. Тільки не таке, яке було, а інше. Гарне.

Чоловік насупився.

— Як це не таке? Нормальне в нас було весілля.

— Нормальне, — погодилася Марія Іванівна, але голос звучав втомлено.

Їхнє весілля пройшло в ЗАГСі, потім посиділи в кафе втрьох — вона, Петро Васильович і його товариш як свідок. Сукню купили готову, сіру, практичну. На фото вона посміхалася, але очі були якісь порожні. Наче зовсім не її це обличчя.

— Іди снідати, — сказав Петро Васильович. — А то запізнишся на роботу.

Марія Іванівна працювала в бібліотеці вже тридцять років. Читальна зала, абонемент, картотеки. Тиша і спокій. Петро Васильович спершу заперечував — навіщо, мовляв, дружині працювати, він і сам прогодує. Але вона наполТому вранці Марія Іванівна підійшла до вікна, відкрила його навстіж і вдихнула повітря, яке пахло молодістю, свобідю і тим єдиним словом — “так”.