Година сподівань на пенсію

— Мамо, ну годі вже твої натяки! — Оксана роздратовано вдарила долонею по столу. — Ми ж домовились, що ти допоможеш з кредитом!

— Нічого ми не домовлялись, — спокійно відповіла Наталя Іванівна, помішуючи чай. — Це ти сама вирішила, що я тобі маю допомагати.

— Та як же не домовлялись? — спалахнула донька. — Ти ж казала, що подумаєш!

— Подумала. І вирішила, що не буду.

На кухні запала напружена тиша. Оксана дивилася на матір широко розплющеними очима, немов не вірила у почуте. Зять Денис нервувався біля холодильника, явно почуваючись не в своїй тарілці.

— Мам, але ж у нас критична ситуація, — почала знову Оксана, намагаючись говорити м’якше. — Денис роботу втратив, я у декреті з Даринкою. Грошей немає, а банк не чекатиме.

— А вам раніше в голову не спадало подумати? — Наталя Іванівна поставила чашку на блюдце. — Коли кредит брали на свою «ласину», я вас попереджала.

— Яку «ласину»? — злісно перебила Оксана. — Це ж не машина, а старий візок! Нам їздити було нічим!

— На маршрутці їздили б. Я сорок років на громадському транспорті їздила — і нічого, жива.

— Мамо! — Оксана зіскочила зі стільця й почала ходити по кухні. — Ти серйозно вважаєш, що ми з дитиною маємо товктися в автобусах?

— А чому б і ні? Я тебе сама виростила, від заходу до світанку працювала, і ні в кого допомоги не благала.

Денис нарешті наважився втрутитися.

— Натале Іванівно, ми ж не просимо подарувати гроші. Ми повернемо, як тільки я роботу знайду.

— Коли знайдеш? — без злости, але твердо запитала вона. — Місяць шукаєш, два, півроку? А кредит щомісяця платити треба.

— Я знайду обов’язково. В мене диплом є, досвід.

— Звісно, знайдеш, — кивнула Наталя Іванівна. — Але не факт, що скоро. А я як без грошей житиму? На повітрі?

Оксана різко повернулася до матері.

— У тебе ж пристойна пенсія! Шість тисяч гривень! Ми просимо лише допомогти з платежем — дві тисячі. У тебе ж чотири залишиться!

— На що залишиться? — Наталя Іванівна дістала зі столу зошит і окуляри. — Давай порахуємо. Комунальні — дві тисячі. Ліки — тисяча, а то й більше. Їжа — ще тисяча. Вже чотири. А одяг? А якщо щось зламається? А якщо до платного лікаря треба буде?

— Мам, ну ти ж не щомісяця одяг купуєш, — спробувала заперечити Оксана.

— А взуття? А білизна? А якщо пралька зламається? На що нову братиму?

— Ми тоді допоможемо, — пообіцяв Денис.

Наталя Іванівна глянула на зятя з легкою усмішкою.

— Ти, Денисе, добрий хлопець, але допомагатиме нічим. Самі просите.

У кімнаті заплакала дитина. Оксана кинула на матір сердитий погляд і пішла до доньки. Денис лишився на кухні з тещею.

— Натале Іванівно, я розумію, що незручно просити, — тихо промовив він. — Але ми й справді в глухому куті. Банк дзвонить кожен день, погрожує забрати машину.

— І правильно робить, — спокійно відповіла вона. — Не треба було кредит брати на те, що вам не по кишені.

— Але ж ми родина. Хіба родина не має підтримувати одна одну?

— Має. Але я вже підтримала. Тридцять п’ять років доньку ростила, на ноги поставила, освіту дала. Квартиру подарувала, коли заміж виходила. Думала, тепер моя черга спокійно жити.

Денис похилив голову. Оксана повернулася з дитиною на руках.

— Мам, н— Мам, ну не можеш ти так з нами, — прошепотіла Оксана, обнімаючи Даринку, — ми ж твоя родина, і ти завжди будеш для нас найріднішою.