Зятеві дісталося більше, ніж синові

– Як це розуміти? – Богдан розмахував заповітом прямо перед носом нотаріуса. – Квартира зятю, дача зятю, машина зятю! А мені що? Я ж син, рідний син!

– Богдане Володимировичу, заспокойтесь, будь ласка, – нотаріус поправила окуляри й суворо подивилася на розлюченого чоловіка. – Ваш батько мав повне право розпоряджатися своїм майном, як вважав за потрібне.

– Але це ж несправедливо! – голос Богдана зірвався на виск. – Стьопа одружився з моєю сестрою всього п’ять років тому, а отримав більше за мене! Де ж справедливість?

Стьопа сидів на стільці в кутку кабінету, стиснувши руки в кулаки. Обличчя його було бліде, а очі червоні від недосипання. Він мовчав, але по його виразу було зрозуміло, що ця ситуація для нього така ж важка, як і для Богдана.

– Богдане, перестань кричати, – тихо, але рішуче сказала Оксана, сестра Богдана й дружина Стьопи. – Тато знав, що робив.

– І ти замовкни! – відрізав брат. – Твій чоловік, мабуть, підмовляв тата, поки той хворів.

Стьопа різко підвівся.

– Повтори ще раз, – у його голосі пролунали небезпечні ноти.

– Повторю! – Богдан повернувся до зятя. – Ти обдурив хворого діда! Підлаштувався, удавав турботливого, а сам все до спадку виглядав!

– Богдане! – Оксана схопилася з місця. – Як ти смієш! Стьопа доглядав за татом днино й ночами, коли той лежав у лікарні. А де був ти? Де був рідний син?

– Я працював! У мене своя родина, діти! Не можу ж я все кинути й сиділкою стати!

– А Стьопа міг? – Оксана підійшла до брата впритул. – У нього що, немає родини? Роботи? Він свої відпустки витрачав на тата, лікарняні брав, ночами не спав!

Нотаріус втомлено зітхнула й постукала ручкою по столу.

– Шановні спадкоємці, прошу вас з’ясовувати стосунки не в моєму кабінеті. Заповіт складено згідно із законом, заверено належним чином. Володимир Петрович був при здоровому глузді й твердій пам’яті, коли його складав. Є медичні довідки.

Богдан схопив зі столу копію заповіту й ще раз перечитав.

– Трьохкімнатна квартира на Хрещатику – Степанові Олександровичу Шевченку. Дача під Києвом – Степанові Олександровичу Шевченку. Автомобіль «Renault» – Степанові Олександровичу Шевченку. – Голос його тремтів від люті. – А Богдану Володимировичу Коваленку – гараж і садовий інвентар. Садовий інвентар! Лопати й граблі!

– І ще п’ятдесят тисяч гривень, – додала нотаріус. – Не забувайте про це.

– П’ятдесят тисяч! – Богдан гірко засміявся. – За квартиру зараз вісім мільйонів просять, дача теж не менше трьох коштує, машина майже нова. А мені п’ятдесят тисяч! Мовляв, на хліб!

Стьопа не витримав і заговорив:

– Богдане, я нічого не просив у Володимира Петровича. Навіть коли він сказав, що хоче переписати заповіт, я відмовляв його. Казав, що все має дістатися дітям.

– Ага, звичайно відмовляв! – фуркнув Богдан. – Ось прямо повірю!

– А тато що відповів? – запитала Оксана чоловіка.

Стьопа важко зітхнув.

– Він сказав: «Стьопа, син у мене кровний, але ти став мені ріднішим. Богдан з’являється, лише коли гроші потрібні. А ти просто приходиш, цікавишся, допомагаєш». Його слова, не мої.

Богдан поблід.

– Він цього не казав.

– Казав, – підтвердила Оксана. – Я сама чула. Тато дуже переживав, що ти так рідко приїжджаєш.

– У мене справи! Робота! Не всі ж можуть дозволити собі зранку до ночі з дідами возитися!

– Ніхто не змушував Стьопу возитися, – Оксана сіла назад на стілець. – Він сам це робив. Бо любив тата.

Заповіла тиша. Нотаріус збирала папери, явно бажаючи швидше закінчити з цією неприємною процедурою.

– Я оскаржуватиму заповіт, – нарешті сказав Богдан. – Знайду спосіб довести, що тато був не при собі.

– Будь ласка, – Стьопа знизав плечима. – Це ваше право.

– Богдане, задумайся, – попросила сестра. – Навіщо псувати стосунки в родині? Тата немає, а ми залишилися. Невже через гроші будемо сваритися?

– Легко тобі говорити! – спалахував брат. – Твій чоловік у шоколаді, а я що? Я все життя розраховував на батьківську спадщину! Планував квартиру продати, більшу купити, дітям освіту оплатити!

– А ми що, не планували? – Стьопа підвівся і підійшов до вікна. – Думаєш, мені подобається ця ситуація? Думаєш, я радий, що між нами тепер такі стосунки?

– То відмовся від спадщини, – запропонував Богдан. – Якщо тобі так неприємно.

– Не відмовлюся, – твердо сказав Стьопа. – Бо це остання воля твого батька. І я її поважаю.

Оксана взяла чоловіка за руку.

– Стьопа правий. Тато був розумною людиною, він знав, що робить.

– Звичайно, знав! – Богдан знову вибухнув. – Знав, що рідного сина можна образити, а чужого – ні! Знав, що я все стерплю, бо син!

– А може, він ще щНаполегло мовчання, в якому кожен зрозумів, що батькова воля – це останнє слово, і його треба шанувати.