За стіною — приховані звуки

За стіною — не тиша

— Та зробіть ви цей телевізор тихіше, на всіх бісів! — вигукнула Галина Михайлівна, стукнувши кулаком у стіну. — Ніч на дворі, люди сплять!

У відповідь гримнула музика ще голосніше. Здавалося, сусідська квартира перетворилася на концертний зал, де грали всі оркестри світу одночасно.

— Мамо, не нервуйся, — втомлено промовила Оксана, виляючи з кухні з чашкою чаю в руках. — Поговори з ними завтра по-людськи.

— По-людськи? — Галина Михайлівна розвернулася до доньки, очі її блищали від обурення. — Я вже місяць з ними по-людськи! А вони ніби глухі! Або вдають, що не чують!

За стіною знову щось грюкнуло, почулися чоловічі голоси, регіт, тупіт ніг. Галина Михайлівна схопилася за серце.

— Господи, та що ж це таке! Раніше тут жила Марія Іванівна, царство їй небесне, тиша була, благодать. А тепер…

Оксана поставила чашку на підвіконня, підійшла до матері.

— Мамо, ну чого ти так засмучуєшся? Молоді люди, їм весело хочеться. Згадай, як ми з Петром у дитинстві носилися по квартирі.

— Це було вдень! І ми були діти! А ці… — Галина Михайлівна махнула рукою в бік стіни. — Дорослі чоловіки, а поводяться гірше за підлітків.

Музика раптом стихла. У тиші, що настала, було чути лише тікання старих кухонних годинників і ледве помітний шепіт за стіною.

— Бачиш, — полегшено зітхнула Оксана. — Може, вони самі зрозуміли, що занадто.

Але раділа вона зарано. За кілька хвилин почувся довгий, жалібний виття. Не людський — звіриний.

— Що це? — Оксана зблідла.

— Собака, — похмуро констатувала Галина Михайлівна. — Тепер ще й собака в них. Здоровенний, судячи з голосу.

Собака вила так, ніби її душа розривалася від туги. Виття переходило у скигління, потім знову піднімалося до нестерпних висот.

— Мамо, може, їй погано? Може, допомога потрібна?

— Яка допомога? Їм просто байдуже на всіх! — Галина Михайлівна знову почала стукати у стіну. — Тихо там! Чуєте? Собаку заспокойте!

У відповідь почулися чоловічі голоси, але розібрати слова було неможливо. Собака замовкла на хвилину, потім завила з новою силою.

Галина Михайлівна сіла у крісло, поклала руки на коліна.

— Оксанко, я більше не можу. Сил немає. Кожної ночі одне й те саме. То музика, то телевізор, то ця проклята собака. Я не сплю вже тижднями.

Донька підійшла, присіла на підлокітник крісла.

— А ти дільничного викликала?

— Викликала. Приходив. Поговорив. На один день затихли, потім знову почало. Дільничний каже, що доказів немає. Як доведеш шум? Коли він приходить, вони стихають, а варто йому піти…

За стіною знову залунало. Цього разу ніби хтось пересував меблі. Важкі, масивні. Скрип, грюкіт, знову скрип.

— О другій ночі меблі переставляють, — пробурмотіла Галина Михайлівна. — Нормальні люди так не роблять.

— Мамо, а може, справді щось трапилося? Може, вони не зі зла шумлять?

— Оксанко, ти що, їх захищаєш?

— Та ні, просто… Пам’ятаєш, бабуся Настя розповідала про дядька Василя? Він теж уночі шумів, а виявилося, що в нього хвороба була. Як її… альцгеймер. Він не розумів, що робить.

Галина Михайлівна задумалася. Справді, шум за стіною був якимось дивним. Не як у звичайних шумливих сусідів. Там відбувалося щось незрозуміле, майже містичне.

— Гаразд, — рішуче встала вона з крісла. — Піду до них. Поговорю як слід. З’яВона взяла ключі, вийшла у коридор і підійшла до сусідських дверей, але раптом усвідомила, що музика, яку вона чула, грала не з квартири, а з її власного серця — там, де завжди жила пам’ять про тих, кого вже немає, але чия любов не зникла.