Хазяїн на всі руки

ХОЗЯЙНОВИЙ ЧОЛОВІК.

Відвідую тестя в селі за сотню кілометрів від міста. У його хаті, де він народився й виріс. Звідти втік на фронт сімнадцятирічним, а повернувся у сорок п’ятому з культяпкою замість правої руки…

— А Михайла нема! За дровами поїхав! — розчаровує нас тітка Олена, його дружина. — У сусідньому селі клуб розбирають! Віддали будинок на розбір!

Тестю майже вісімдесят. Але він ще досить міцний чоловік. Не те, що нинішні.

— А далеко те село? — питаю тітку Олену.
— Та ні! — махає вона рукою. — Кілометрів п’ять буде!

Ми з дружиною переглядаємось.

Незабаром він «приїжджає». Транспорт — стара дитяча коляска з сімдесятих, без кошика, перекошена під вагою старих дощок. Скидає ремені, перехрещені на грудях, щоб легше тягнути вантаж.

— Ось! — хвалиться він несподіваною здобиччю. — Ще пару ходок — і на зиму вистачить!

— Як розпилюватимете, Михайле Івановичу? — допомагаю складати дошки в штабелі.
— А он пилорама!

Він показує на кумедно збитий верстак з купою пристосувань для розпилювання. Адже рука лише одна. Зверху лежить стара, іржава ножівка з металевою ручкою. Така сама була в мого батька. Нею я вчився пиляти свої перші дошки.

Серце стискається. Хочу допомогти. Готовий поїхати, перевезти дошки на своєму позашляховику або замовити машину з робітниками.

— Може, чим допомогти, Михайле Івановичу? — питаю.

Але він не слухає. Єдиною рукою зупиняє мене й знову перекидає ремені через голову.

— Фури тільки заважають! Так близько часом притискаються до узбіччя, не дай Боже зіб’ють! — скаржиться він.

Машин і справді багато. Величезні, довгі, летять на швидкості, пролітаючи повз малесеньке село. Траса транзитна, на Київ…

— Оленко! Я поїхав! — кричить він дружині. Вона виходить провожати й коли він виходить за ворота, каже нам з гордістю:

— Добувач!

Тільки зараз до мене доходить сенс його дій. Йому справді не потрібна допомога. Він живе тим, що почувається чоловіком. Не просто чоловіком, а справжнім господарем. Хоч усе життя пропрацював деканом у економічному університеті.

Дивлюсь у далечінь і бачу самотнього діда, що йде узбіччям зі старою коляскою позаду — без кузова, на перехрещених ременях, перемішаних з мотузками для білизни. У цій колясці колись возили мою майбутню дружину. Нагадує бурлака. Тільки замість барж — ревучі фури, що обдувають його димом і сажею…

Не витримую, щоб не допомогти, і ми з сином їдемо до будівельного магазину. На його верстаку залишаємо нову, фірмову шведську ножівку з каленими зубцями у футлярі.

Через п’ять років забрали його до себе. У комфорті він не протримався й півроку…

Після похорону, на поминках, я знайду наш подарунок — ножівку в футлярі, неторкану, на кришці серванта. А односельці скажуть про Михайла Івановича:

— Берег! Господарський був чоловік!

— Авжеж, — киваю. — Чоловік. Тепер таких уже не роблять…