Я у шлюбу, але самотня в житті

– Сонечко, ну поясни мені, як це тлумачити? – сусідка Валентина Петрівна стояла на порозі з торбинкою в руках і вчасно хитала головою. – Чоловік у тебе є чи нема? Вчора я Богдана бачила, він з твоєї квартири виходив, а сьогодні вранці зустріла його біля метро з якоюсь білявкою!

Софія зітхнула, поклала газету й запросила сусідку до кухні. Чай якраз закипав.

– Сідайте, Валентино Петрівно. Усе не так просто, як здається. Так, Богдан мій чоловік. Офіційно. Штамп у паспорті вже сім років. Але живемо окремо. Кожен у своїй оселі.

– Як це окремо? – сусідка впала на стілець, явно налаштовуючись на розмову. – Що ж то за родина? І навіщо тоді взагалі заміж виходила?

Софія поставила чашку чаю, сіла навпроти. За вікном накрапав жовтневий дощ, краплини сповзали по шибці, наче сльози. Саме в таку погоду сім років тому вони з Богданом подали заяву до ЗАГСу.

– Виходила з кохання, звісно. Думала, житимемо, як усі. Діти, дача, спільний побут. Та ні! – Софія гірко посміхнулась. – За півроку зрозуміла: ми зовсім різні. Він любить галасливі компанії, я отдаю перевагу тиші. Він розкидає речі, я люблю лад. Він може тиждень не митися, а я без душу й дня не витримаю.

– То розлучись! – махнула рукою Валентина Петрівна. – Чого ж мучитися?

– А ось тут і починається найцікавіше. Розлучитися ми не можемо. Квартира в нас одна, приватизована на двох ще до весілля. Купували разом, платили навпіл. Богдан каже: якщо розлучимося, доведеться її продавати, ділити гроші. А куди нам тоді? Знімати житло? Та ми вже не молоді, мені сорок три, йому сорок п’ять. Де таких грошей знайти на оренду?

Валентина Петрівна замислено кивнула. Проблему вона зрозуміла.

– І що ж вигадали?

– А от що. Богдан живе в тій квартирі, а я купила собі маленьку однушку на околиці. Дешевеньку, та моя. Плачу іпотеку, та зате мені ніхто не заважає. Приходить він до мене іноді, коди йому сумно. Посидимо, поговоримо, як старі друзі. А потім він іде додому.

– І довго житимете так? – сусідка цікаво розглядала Софію. Та виглядала втомленою, та спокійною.

– Не знаю. Поки влаштовує. Офіційно ми чоловік і дружина, документи міняти не треба, на роботі зайвих питань не ставлять. А фактично кожен живе своїм життям.

Коли Валентина Петрівна
Посивілими від дощу хмарами спостерігала Ірина, як вони легенько пливли в сутінках, не бентежачись тим, що зранку розійдуться різними шляхами, і відчула, як важ із плечей спав подив сусідки та гадки про інші долі.