Любов, що дійшла до краю часу

Ох, слухай, Ганна Петрівна розбирала старі речі, знайшла коробку з фото. І натрапила на знімок з випускного. Сорок літ тому вона стояла поруч із Михайлом, а він обіймав її за плечі так ніжно, наче боявся розбити. На фотографі вони посміхались, але Галя пам’ятала, як тремтіли її руки, коли Михайло підійшов і попросив знімок.

— Галю, чи можна з тобою? — сказав він тоді, червоніючи й не дивлячись у вічі. — Просто на спогади…

Вона мовчки кивнула, хоча серденько калатало так, що, здавалось, його чули в усьому залі. Весь останній рік Михайло провожав її зі школи, носив шкільну сумку, допомагав з математикою. А вона вдавала, що не помічає, що їй байдуже.

Зараз, перебираючи речі після чоловіка, Ганна розуміла, скільки упущено. Віктор прожив з нею тридцять п’ять років, був добрим чоловіком, турботливим татом для їхніх дітей – Мар’яни та Петра. Та серденько її завжди пам’ятало того сором’язливого хлопця з випускного.

— Мамо, що там робиш? — зазирнула у спальню дочка Мар’яна. — Допомогти?

— Та ні, фотографії переглядаю. Ось, дивись, яка я молода була, — Ганна показала знімок.

Мар’яна взяла фотографію, уважно роздивилась.

— А хто це з тобою? Тато, чи що?…

— Одноліток, — коротко відповіла мати.

— Гарний. І дивиться на тебе так… закохано, — Мар’яна всміхнулась. — У вас що, було щось?

Ганна відвернулась до вікна. За шибкою мрячив жовтневийовий дощик, а в краплинах відблискували жовте листя кленів.

— Нічого не було. Просто дружили, — тихо промовила вона.
Немов виправдовуючись, додала:
— Він до технікуму пішов, а я в інститут. Різні дороги.

Мар’яна знизала плечима, поклала фотографію і вийшла. А Ганна лишилась сама зі своїми спогадами.

Після випускного вони бачились лише кілька разів. Михайло приходив до неї додому, сиділи на кухні, пили чай. Мама Ганни, Олена Іванівна, явно йому сприяла.

— Гарний хлопець, — казала вона дочці. — Працьовитий, серйозний. І дивиться на тебе, як на ікону.
— Мамо, не вигадуй, — відмахувалась Галя. — Ми просто друзі.
— Друзі, — зітхала мати. — В твої роки я вже виходила заміж.

Востаннє Михайло прийшов у серпні, перед початком навчання. Галя готувалась до вступних у мед. У підручники з хімії й біології лежали стопкою на столі, кімната була завалена конспектами.

— Не заважаю? — спитав він, зазирнувши у двері.
— Заходь, — кивнула Галя, не відриваючись від книги.
Михайло сів навпроти, довго мовчав, потім проговорив:
— Галю, давай одружимось.

У неї обірвалось серце. Вона підвела очі, зустрілась з його поглядом. Михайло сидів прямо, руки на колінах, і було видно, як важко дається йому кожне слово.

— Серйозно, — продовжив він. — Я тебе дуже… дуже кохаю. З п’ятого класу кохаю. І нікого не хочу. Ти вступиш в інститут, я працюватиму, заробимо на хату. Дочекаємось, поки закінчиш, а тоді… Ну, і заведемо сім’ю.

Ганна дивилася на нього й не могла вимовити слова. У грудях все клекотіло, хотілося кричати «так», кинутись йому на шию. Та щось спинило. Боязнь, що її вважатимуть легковажною? Бажання спершу здобути освіту? А може, просто страх перед такою глибиною почуттів?

— Мішко, я… — почала було вона, та він перебив:
— Не відповідай зараз. Подумай. Я дочекаюсь.

За тиждень Галя виїхала до Львова вступати. Михайлові так і не відповіла. А коли повернулась студенткою, в
А фотографія так і стояла на комоді, кохана, у світлих очах молодого Миколи назавжди застигла та любов, що пройшла крізь життя його болю несповіщена.