Хлопчик, що прислухався до гробу матері, сказав слова, які зав froze церкву.

В церкві стояла глибока, майже відчутна тиша. Повітря насичене ладаном, слізьозами й тією болючістю, що за словами. Люди сиділи, похиливши голови, кожен у своїй печалі. Так, неначе час зупинився.

І раптом – кроки.
Легкі, босі.
Хлопчик, років шести, підвівся. Рухи нерішучі, але обличчя – поважне, немов він різко подорослішав. Не промовивши слова, йшов наперед, пробираючись поміж лавками, допоки не зупинився біля труни.
Встав поряд, ніби чекаючи дозволу. Потім, повільно, притулив своє маленьке вухо до маминого серця. Жодного звуку. Але він слухав. Наче щось там, по той бік тиші, мало відгукнутись.
Минула хвилина. Може, дві.
Люди зашепотіли, хтось схлипнув. І раптом – він підвів голову. Очі широко розплющені, у них був жах, змішаний з дитячою вірою. Повернувся до тих, хто зібрався, подивився прямо на священника й промовив:
— Вона сказала: «Я не встигла попрощатись…»
Усі заніміли. Навіть свічки, здавалось, здригнулися.
Жінка в останньому ряду впала у знепам’ятіння. Хтось впустив молитовник. Священник крокнув до хлопчика, маючи щось сказати, та не встиг – він додав:
— Вона сказала, чекає мене… уночі.
Настала мертва тиша.
Хлопчика негайно відвели, намагаючись переконати, що це – лише уяви. Але ніхто того вечора спокійно не спав. А вночі…
Сусідка знизу присягалася, що бачила, як сходами вгору йшов силует жінки в траурній сукні, а за нею – хлопчик.
З того часу їх більше ніхто не бачив.
А труна зранку виявилась порожньою.
Минуло три дні після похорону. Дім, де мешкали мати з сином, стояв забитий дошками. Родичі відмовились від опіки – занадто багато їх налякало тоді. Занадто багато було… не так.
Хлопчика звали Артем. Тиха, задумлива дитина, з часів смерті батька майже не говорив. Лише з мамою. Вони немов розуміли одне одного без слів. Інколи, коли вона засинала, він сидів біля її ліжка, торкаючись її руки – наче оберега.
Вона була для нього усім.
Коли вона захворіла, ніхто не гадав, що все закінчиться так стрімко. За два тижні вона згасла. Не від старості, не від нещасного випадку. Ніби щось витягнуло її – зсередини. Лікарі казали: серце. Але хлопчик знав – не лише.
Після похорону його тимчасово поселили у двоюрідної тітки. Тієї самої, що ніколи не любила Артемову матір і уникала хлопчика. Уночі вона чула, як він щось шепоче уві сні. А раз – він ураз підвівся на ліжку й мовив:
— Вона стоїть біля дверей. Але ти не дивись, вона тебе не покликала.
Тітка наступного ранку вже викликала священика.
Та священик, той самий, що був на похоронах, лише зблід, довідавшись, хто до нього звернувся.
— З цією дитиною… щось не так, – сказав він. –
І той знак на дитячій рученьці інколи засяє темним вогником, нагадуючи, що стародавня клятва чекає свого часу.