Осиротіле дитинство: історія втрати і сили

Й осиротіла в шість років. Мама чекала третю дитину, коли нас із сестрою вже було дві. Я все пам’ятаю: як мама кричала, як зібралися сусідки, як плакали й як її голос затих назавжди… Чому не покликали лікаря? Чому не повезли до лікарні в селищі? Досі не розумію. Чи далеко було? Чи заметіль занесла дорогу? Мабуть, причина була? Мама померла при пологах, лишивши нас і новонароджену сестричку Орисю. Батько потонув у розпачі. Родичів тут, у Карпатах, не було – усі на Сході. Допомогти йому ніхто не міг. Сусідки радили спішно оженитись. Не минуло й тижня по похоронах, як батько став женихом. Його начепили до вчительки, казали – жінка добра. Батько і пішов. Посватався. І отримав згоду. Мабуть, його видався їй сподобаним? Молодий, привабливий був – високий, стрункий, чорні-чорні очі, циганські. Задивитися можна було. Отож, вечором батько привів до хати наречену на оглядини. “А я вам нову маму привів!” Мене проймає гірка досада. Чимось дитячим серцем відчуваю лихо. У хаті ще пахло мамою. Ми ходили в її вишиванках та спідницях, а він уже навів заміну. Тепер я його розумію, але тоді возненавиділа обох. Не знаю, що та жінка вигадала про нас, але ввійшла вона пітьму обіймаючись із батьком. Обидва під чаркою були. І вона нам: “Зватимете мене мамою – залишусь”. Я малій шепчу: “Вона нам не мама. Наша мама померла. Не клич!” Сестричка розревлась, а я як старша виступила: “Ні! Не будемо! Ти нам чужа!” – “Ой, яка балакуча! Тоді я не лишаюсь”. Вчителька вийшла за двері. Батько хотів її наздогнати, та раптом на порозі застив. Постояв, опустивши голову, обернувся, підійшов до нас, обняв і розревся навбиліч. Ми вдарили в ревіт з ним навперейми. Навіть крихітна Орися в ліжечку захлипала. Ми оплакували маму, батько – кохану дружину. Але наші сильніші були. Сиротські сльози однакові скрізь, і сиротська туга по матері єдина всіма мовами. Єдиний раз бачила батька плачучим. Він пробув з нами ще дні, але працював у лісопилці, бригада виходила в гори. Роботи іншої не було. Домовився із сусідкою, лишив нам грошей на харчі, Орисю відніс до іншої жінки і пішов у ліс. Ми зостались на самоті. Сусідка зайде, варево зварить, грубку розтопить – і шугнула. Ми самі цілими днями: і холодно, і голодно, і страшно. Село розмовляло про допомогу нам. Треба жінку, щоб родину врятувати. Та не будь-яку, а таку, здатну чужих дітей за своїх прийняти. Де ж таку знайти? В розмовах дізнались, що в далекої родички Марійки є жінка молода, яку чоловік кинув – безплідною виявилась. Або дитина померла, а більше Бог не давав – ніхто точно не знав. Таки дістали адресу, листа написали й через тітку Марфицю покликали нам Злату. Батько ще в лісі був, коли Злата прийшла до нас зранку. Ввійшла так тихо, що ми й не чули. Прокинулась я – чути кроки в хаті. Ходить, немов мама! Посудою гриміла на кухні, запах розлився по домівці! Пампушки! Ми з Соломією підглядали з-за дверей. Злата тихо господарила: мила миски, шкребла підлогу. Нарешті зрозуміла, що ми прокинулись. “Ну, видненькі мої, йдіть снідати!” Нам дивно стало, що вона “видненькими” нас назвала. Ми й справді світляні та блакитноокі – в маму. Зібрались із духом, вийшли. “Сідайте за стіл!” Ми й без запрошення наситилися. І довіра прокралась до цієї жінки. “Мене Златою Мар’янівною звуть. Так і кличте”. Потім тітка Злата нас із Соломією викупала, все попрала й
Під час моєї першої ночної зміни в пологовому відділенні, коли новонароджене дитя заплакало в моїх руках, а мати слабко посміхнулась, я вперше за багато років відчула справжній спокій, немов разом з ними народжувалась заново.