Непередбачена родина.

— Не поїду! — гукнула Марія й гримкнула дверима кімнати.
— Ого, королівно виявилась! — промурмотіла Олена Іванівна, поправляючи халат. — Живе на моїй шиї, та ще й умови ставить.
Марії було п’ятнадцять. Її батько загинув у аварії два роки тому, і хоч батьки розлучились, мати Марії — Софія — не витримала горя: спочатку сльози, потім горілка, потім — швидка. Далі — тиша. Серце спинилось.
Дівчинку до дитбудинку не забрали: її прийняла до себе тітка, сестра батька — Ганна Петрівна, сувора, мовчазна жінка із срібним вузлом на потилиці. Вона й оформила опікунство. Та за півроку вона позбулась Марії як поганої валізи: «Марія неслухняна, жити в нас не хоче, й чоловік проти, а в Олени — місця вистачить».
Так Марія й опинилась у домі вітчими. Олена Іванівна — друга дружина її батька. Тієї самої, через яку колись плакала мама. Раніше Марія ненавиділа її здалеку. А тепер — жити під одним дахом.
— Їсти будеш? — буркнула Олена, стукаючи ложкою по каструлі.
— Ні, — стисло відповіла дівчина.
— І не треба. Тільки чіпси по домові не шукай. Я їх не купувала.
Будинок у Олени був старий, але просторий і дуже затишний. Батько встиг зробити ремонт: кухня з меблями кавового кольору, вітальню обклеїли бежевими шпалерами, навіть котел новий поставили. Але хоч будинок і затишний, Марії в ньому було якось холодно.
— Давай поговоримо відверто, — сказала одного разу вітчима, не витримавши. — Ти ж знаєш, я тебе не люблю. І ти мене не любиш. Це взаємно. Але я твоєму батькові слово дала: не вижену. Ти будеш вчитись, я їсти варитиму, дома чисто — живи, але не командуй тут і не вдавай сироту калинську. Я й сама у житті багато ковтнула.
Марія стиснула кулаки, та промовчала.
— У мене мама, — додала Олена, — померла в сім років, батько пив. Я з п’ятнадцяти на трьох роботах горбатилась. А твій батько, між іншим, сам за мною бігав. Тож через нього зла не держи.
На тому й домовились.
Розмови ставали коротшими, погляди — гострішими. Відкрито не сварились, але в будинку пахло напругою.
Одного дня Марія повернулась зі школи, побачила записку на столі й оніміла:
«Поїхала до сестри в Суми. Вернусь через тиждень. Гроші на столі. Купи картоплю, готуй сама. Не забувай, кіт їсть за розкладом. О.»
Ніяких «цілую», «бережи себе», «не сумуй». Просто — кіт, картопля й розклад. Марії навіть кривно стало.
Раптом вона відчула навколо порожнечу. Телевізор вимкнений, чайник холодний, навіть пил на підвіконні не встиг осісти. І вперше за весь час їй стало страшно.
— А якщо вона не повернеться? Що мені робити? — прошепотіла вона в порожнечу.
Марія зайшла до кімнати Олени, зазирнула в шафу, у ящик… І знайшла фото. Ось маленька Олена з косами. Ось вона вже дівчина — у білому халаті. Ось — з її батьком. І — з нею, з Марією, ще трирічною на руках. І усмішка в Олени була тоді щира.
Марія сіла на край ліжка й чомусь заплакала. У душі все змішалось: біль, кривда й страх.
—
Дні без Олени Іванівни пливли повільно, та якось особливо… вільно.
Марія вмикала музику, їла прямо з каструлі, лежала з котом на софі. Але навіть у цій лінивій незалежності з’явилось дивне почуття — немов чогось їй бракує. Або когось.
Четвертого дня їй стало нудно. П’ятого — трив
На шостий день Олена Іванівна повернулася, і Марія, почувши хлопання дверей, підвела голову від зошита напружено.