Залишилась одна

Темнішало за вікном, а мами все не було. Олеся, покручуючи колеса крісла, під’їхала до столу, схопила мобільний, набрала мамин номер.
“Абонент недоступний”, — озвучив незнайомий голос.
Дівчинка розгублено дивилася на апарат, потім згадала — грошей мало на рахунку — вимкнула його.
Мама пішла у магазин, але не верталася. Таке траплялося вперше. Вона ніколи не затримувалася надто, знаючи, що доня інвалід з дитинства, не могла ходити. Пересувається на кріслі, а рідних — тільки мама.
Олесі вже сім, вона не лякалася самоти вдома, але мама завжди казала, куди пішла й коли повернеться. Дівчинка не розуміла:
“Сьогодні пішла до далекого магазину за продуктами, там дешевше. Ми часто туди ходили. Він далекий названо, але недалеко. За годину — туди й назад”. Погляд ковзнув на годинник. “Минуло чотири години. Хочу їсти”.
Спрямувала крісло на кухню. Включила чайник, дістала з холодильника котлету. Поїла. Випила чаю.
Мами все не було. Не витримала, знову схопила телефон, набрала номер.
“Абонент недоступний”, — знову пролунав голос.
Перекотилась на ліжко, сховавши мобільний під подушку. Не вимкнула світло — без мами так страшно.
Лежала довго, але заснула.
***
Прокинулась, коли сонечко зазирнуло у вікно. Мамине ліжко прибране.
“Мамо!” — голосно крикнула у бік передпокою.
У відповідь — мовчанка. Схопила телефон, подзвонила. Знову той чужий, металевий голос.
На очі навернулися сльози. Стало жахливо.
***
Богдан повертався з кав’ярні. Там щоранку продавали свіжу сдобу. У них з матір’ю ранок завжди починався так: вона готувала сніданок, син бігав за булочками.
Богдану вже тридцять, але він так і не одружився. Дівчата й жінки не звертали на нього уваги: непоказний, худий, часто хворів. Недуги переслідували його від народження. Потрібне дороге лікування, а виховувала його мати сама. Останній діагноз почув, коли став дорослим: дітей не буде. То ж він примирився із самотністю.
У траві блиснув розбитий старий мобільний. Телефони й комп’ютери були його захопленням і роботою. Працював програмістом і блогером. Круті моделі у нього були, але з професійної цікавості він підняв той зламаний. Буцімто по ньому проїхав автомобіль і відкинув убік.
“Щось трапилося?” — мимоволі з’явилась думка. Прибрав апарат у кишеню. “Удома подивлюсь”.
***
Після сніданку витягнув із знахідки симку, вставив у свій телефон. Номера були переважно до лікарні, Пенсійного фонду, а першим в адреснику стояло — “Донька”.
Подумавши, подзвонив:
“Мамо!” — почувся радісний дитячий голос.
“Я — не мама”, — зніяковіло відповів Богдан.
“А де мама?”
“Не знаю. Знайшов розбитий телефон, переставив симку, подзвонив”.
“Моя мама зникла”, — голос захлипнув слізьми. “Пішла учора до магазину і не повернулася”.
“А де батько? Бабуся?”
“Немає ні батька, ні бабусі. Тільки мама”.
“Як тебе звати?” — хлопець зрозумів: треба рятувати дитину.
“Олеся”.
“Мене — Богдан. Олесю, вийди, розкажи сусідам, що сама вдома”.
“Не можу вийти. Ноги не ходять. І сусіди поруч не живуть”.
“Чекай, як не ходять?” — Богдан зовсім спантеличився.
“Так народилася. Мама каже — треба грошей зібрати, зроблять операцію”.
“А як рухаєшся?”
“На кріслі”.
“Олесю, знаєш свою адресу?” — Богдан перейшов до дій.
“Так. Вул. Грушевського, будинок сім, квартира вісімнадцять”.
“Я зараз приїду. Разом знайдемо маму”. Він відключився.
Людмила Михайлівна увійшла у кімнату сина:
“Богдане, що сталося?”
“Мамо, знайшов розбитий телефон. Переставив симку. Подзвонив… Там маленька дівчинка, сама в квартирі. Інвалід. Рідних немає
Юля несміливо ступила на шкільний поріг, але затиснута у батьківських долонях рука Кості і лагідний погляд мами з бабусею дали їй відваги ввійти у світ нових знань, де кожен крок на власних ногах був дивом перемоги й початком зовсім іншого життя.