Сусідка з п’ятого поверху, яка змінила все

1 вересня, Київ

Ця Катерина Остапівна завжди знала все про кожного в будинку. Коли хто приходить, з ким свариться, у кого грошей на комуналку не вистачає. Але про сусідку з п’ятого поверху не знала нічого.

Жінка з’явилась у під’їзді непомітно. Катерина пам’ятала, що п’ятдесят третя квартира довго стояла пусткою після смерті старого Дмитра Гнатовича. Спадкоємці, племінники з Києва, навідувались рідко, щось розбирали, потім продали. А кому – ніхто точно не знав.

“Ріелтори, мабуть, перепродають”, – сумнівалась сусідка Ганна Семенівна біля поштових скриньок. “Зараз це модно, квартирами торгують, як картоплею на ринку”.

Але скоро стало зрозуміло, що квартиру не перепродали. Там хтось оселився. Катерина зрозуміла це по тихій музиці, що інколи доносилась згори, та звуку каблуків на сходах. Саме каблуків – не сланців, не кросівок, а справжніх туфель на підборах. У їхньому будинку такою розкістю мало хто кохався.

Уперше Катерина побачила нову сусідку випадково. Визирнула у вічко, почувши голоси на сходовому майданчику, і остопеніла. На порозі квартири навпроти стояла висока жінка в елегантному бежевому пальті. Волосся в акуратному пучку, в руках – букет білих троянд.

“Дуже вам дякую”, – казала незнайомка чоловікові середніх літ у строгому костюмі. “Обов’язково передам”.

Чоловік кивнув, щось тихо відповів і пішов до ліфта. Жінка помаленьку подивилась на квіти, ледве зітхнула і зникла у власній квартирі.

“Ганно, а ти нову сусідку бачила?” – запитала Катерина подругу наступного дня на лавці у дворі.

“Яку нову?”

“З п’ятого поверху. У п’ятдесят третій тепер живе”.

Ганна Семенівна похитала головою:
“Не бачила. А що, молода?”
“Та не дуже. Літ сорок п’ять, може, п’ятдесят. Гарна така, доглянута. І вдягається пристойно, не як ми всі тут”.

“Напевно, заможна”, – вирішила Ганна. “Якщо квартиру в центрі купила”.

Катерина погодилась, та щось її тривожило. Заможні люди зазвичай не селяться в їхньому старому будинку з допотопним ліфтом і злущеними стінами. Купують квартири в новобудовах чи елітних будинках із консьєржем.

Поступово Катерина почала помічати, що до сусідки з п’ятого часто приходять гості. Завжди чоловіки. Завжди з квітами. Приходили різного часу – хто ранком, хто вечором, хто в обід. Одні затримувались на двадцять хвилин, інші – на годину-півтори. Але всі без винятку були гарно одягнені й тримались впевнено.

“Може, вона художниця?” – припустила Ганна Семенівна, коли Катерина ділилась спостереженнями. “Чи музикантка? У них завжди багато знайомих”.

“Художниця з такими грішми?” – скептично фуркнула Катерина. “Ти коли-небудь бачила багатих художників?”

Ганна пожала плечима, але погодилась, що це малоймовірно.

Цікавість Катерини зростала щодня. Вона спеціально прислухалась до звуків зверху, виходила до сміттєпроводу саме тоді, коли чула кроки на сходах. Але сусідка ніби розчинялась у повітрі. То дуже тихо ходила, то відчувала пильність і уникала зустрічей.

Розгадка прийшла несподівано. Катерина поверталась із поліклініки після довгого сидіння в черзі до терапевта. Настрій був поганенний – лікар нічого путнього не сказав, тільки направлення на аналізи виписав. У ліфті вона зустріла Григорія-слюсаря з ЖЕКу.

“Здоров, Катерино Остапівно”, – привітався Грицько, тримаючи ящик з інструментами.

“Привіт, Григорію. Куди це ти?”

“На п’ятий, кран полагодити. Заявка надійшла”.

Катерина живо зацікавилась:
“У п’ятдесят третю?”
“Угу. Там тітка живе, цікава
Той таємничий сусід із п’ятого поверху
Соломія Василівна завжди знала, що відбувається в їхньому будинку. Хто коли повертається, хто з ким свариться, у кого бракує грошей на комуналку. Але про сусідку з п’ятого поверху вона не знала нічого.

Жінка з’явилася в їхньому під’їзді якось непомітно. Соломія Василівна пам’ятала, що квартира п’ятдесят третя довго стояла пусткою після смерті старого Степана Петровича. Його спадкоємці, племінники із Києва, навідувалися рідко, щось розбирали, потім продали. А хто купив – ніхто достеменно не знав.

— Ріелтори, мабуть, перепродають, — міркувала сусідка Ганна Тимофіївна, зустрівшись біля поштових скриньок. — Зараз це модно, квартирами торгують як картоплею на базарі.

Та незабаром стало зрозуміло, що квартиру не перепродали. Там хтось оселився. Соломія Василівна зрозуміла це за тихою музикою, що часом доносилася згори, та звуком підборів на сходах. Саме підборів – не шльопанців, не кросівок, а справжніх туфель на каблуці. У їхньому будинку такою розкіссю мало хто тішився.

Вперше Соломія Василівна побачила нову сусідку випадково. Визирнула у вічок, почувши голоси на майданчику, й завмерла від здивування. На порозі квартири навпроти стояла висока жінка в елегантному бежевому пальті. Коси її були акуратно заплетені, а в руках вона тримала букет білих троянд.

— Дякую вам велике, — говорила незнайомка чоловікові середніх років у діловому костюмі. — Обов’язково передам.

Чоловік кивнув, щось відповів нечутно й попрямував до ліфта. А жінка постояла ще трохи, дивлячись на квіти, потім тихо зітхнула й щезла у своїй квартирі.

— Ганнусю, а ти нову сусідку бачила? — запитала Соломія Василівна подругу наступного дня, коли вони сиділи на лавочці у дворі.

— Яку нову?
— З п’ятого поверху. У п’ятдесят третій мешкає тепер.
Ганна Тимофіївна похитала головою:
— Не бачила. А що, молода?
— Та не дуже. Років сорок п’ять, може, п’ятдесят. Гарна така, доглянута. І вдягається пристойно, не як ми усі тут.
— Мабуть, багата, — зробила висновок Ганна. — Раз квартиру в центрі купила.
Соломія Василівна погодилася, але щось не полишало її відчуття дивності. Багаті люди зазвичай не оселяються в їхньому старому будинку з допотопним ліфтом й облупленою штукатуркою. Вони купують квартири у новобудовах чи елітних будинках із консьєржем.

Поступово Соломія Василівна почала помічати, що до сусідки згори часто навідуються гості. Завжди чоловіки, завжди із квітами. Приходили в різний час – хто вранці, хто ввечері, хто в обід. Одні залишалися на хвилин двадцять, інші затримувалися на годину-півтори. Але всі до єдиного були гарно одягнені й трималися впевнено.

— Може, вона художниця? — припустила Ганна Тимофіївна, коли Соломія Василівна поділилася спостереженнями. — Чи музикантка? У них завжди багато знайомих.
— Художниця з такими грішми? — скептично сопнула Соломія Василівна. — Ти коли-небудь бачила багатих художників?
Ганна знизала плечима, та погодилася, що це малоймовірно.

Цікавість Соломії Василівни зростала з кожним днем. Вона почала спеціально прислухатися до звуків зверху, виходити до сміттєпроводу саме тоді, коли чула кроки на сходах. Але сусідка ніби розчинялася у повітрі. Або дуже тихо ходила, або відчувала спостереження й уникала зустрічей.

Розгадка прийшла несподівано. Соломія Василівна поверталася з поліклініки після довгого сидіння в черзі до терапевта. Настрій був кепський – лікар нічого путнього не сказав, лише направлення на аналізи виписав. У ліфті вона зустріла Панаса-сантехника з ЖЕКу.

— Здоровенькі були, Соломіє Василівно, — привітався Панко, тримаючи в руках ящик з інструментами.
— Здоров, Пантеліймоне. Куди це ти?
— На п’ятий іду, кран полагодити. Заявка надійшла.
Соломія Василівна жваво зацікавилася:
— До п’ятдесят третьої?
— Ага. Там тітонька мешкає, цікава така. Завжди чай пропонує, печивом частує. І платить понад тариф, між іншим.
— Та невже? А що вона за людина?
Панко почухав потилицю:
— Добра жіночка. Ввічлива
Панко додав: “А ще вона завжди купує найдорожчі цукерки і частує дітей у дворі, хоча власних немає”.