Він не встиг посадити дерево. Я зробила це для нас обоє.

**19 листопада**

Сидячи за старим дерев’яним столом у вітальні, я тримав у долоні кишеньковий годинник Олени. Важкі, зі стертим срібним корпусом та тріснутим склом. Стрілки зупинилися на пів на шосту — час, що нічого не означав. Або означав забагато. Я крутив їх у пальцях, наче намагався оживити.

— Що ти приховувала, Олено? — прошепотів я, дивлячись на циферблат. — Ти завжди носила їх, навіть коли вони зламалися. Чому?

Олена пішла три місяці тому. Раптовий інфаркт, як удар блискавки. Мені тридцять п’ять, їй було тридцять два. Ми щойно починали мріяти: про дітей, подорожі до Карпат, невеликий городок біля будинку. Але час зупинився. Так само, як ці годинники.

Я відклав їх і підійшов до вікна. Наш будинок у передмісті Львова тонув у жовтому листі. Сусідські дітлахи ганяли м’яча, десь гавкав пес. Життя йшло далі, але для мене воно ніби завмерло.

— Годі, — сказав я собі. — Треба жити далі. Хоч би заради неї.

———

Олена не була з тих, хто здається легко. До нашого весілля вона працювала флористом у міській квіткарні, складала букети, від яких люди посміхалися. Я жартував, що вона «приручає квіти». Сама ж вона була вчителькою, тихою, але з ясними очима. Ми познайомились випадково: вона впустила вазонок з фіалкою біля кав’ярні, а я, що проходив повз, допоміг зібрати уламки.

— Не хвилюйся, квітка виживе, — сказав я тоді. — А ось ти, здається, у шоці.

— Це мій улюблений горщик! — скрикнула Олена, але одразу ж розсміялася.

Так почалася наша історія. За рік ми одружилися, купили хату на околиці, завели кота на ім’я Гриць. Мріяли про дитину. Але доля вирішила інакше. Півтора роки тому Олена втратила дитину на п’ятому місяці. Я був поруч, тримав її за руку, мовчав, але моє мовчання було голосніше за будь-які слова. Ми не говорили про той біль, просто жили далі. А тепер її не стало.

Годинник лежав на столі, як нагадування про нерозказане. Я взяв його і вирішив піти до годинникаря. У місті був старий майстер, про якого Олена згадувала. Можливо, він щось знає.

———

Майстерня знаходилася у вузькому провулку. За стійкою сидів дід із густими бровами. Його звали Степан Іванович.

— Добрий день, — сказав я, кладучи годинник. — Вони не йдуть. Можете полагодити?

Він узяв окуляри, уважно оглянув механізм.

— Старовинна річ, — пробурмотів. — Німецькі, початок століття. Звідки вони в вас?

— Дружини. Вона… дуже їх цінувала.

Степан Іванович ніби зрозумів більше, ніж я сказав. Обережно відкрив кришку й нахмурився.

— Тут щось є, — вийняв згорнутий листок. — Схоже на листа.

Я завмер.

— Листа? Якого листа?

— Не знаю, — знизав плечима він. — Але годинник не йде через іржавий механізм. Полагоджу за пару днів. А ось це… ваше.

Він подав мені жовтуватий папірець. Я взяв його, але не наважився розгорнути.

———

Вдома я довго сидів із листом у руках. Кіт Гриць терся об ноги, але я не помічав. Нарешті розгорнув.

**«Моє дитя, якого я ніколи не побачу.**
Пробач, що не врятував тебе. Я обіцяв твоїй мамі, що ми будемо родиною, але вийшло інакше. Знаєш, я завжди хотів посадити для тебе дерево. Ялівець, як у мого діда. Він казав, що дерево — це життя, яке триває. Якщо ти це читаєш, значить, я не встиг. Але тато зробить це за мене. Він сильний, мій Максим. Бережи його, добре?

Твоя мама, Олена».

Сльози котилися по щоках. Я притиснув лист до грудей, ніби міг обійняти її через ці рядки. Вона написала це після нашої втрати, але не показала мені. Чому? Щоб не боліло?

— Ти завжди робила по-своєму, — прошепотів я. — Гаразд, я посаджу твій ялівець.

———

Наступного дня я поїхав у розплідник. Вибрав молодий кущ. Продавчиня, жінка на ім’я Марія, помітила мій сумний погляд.

— Для кого дерево? — запитала вона.

— Для доньки, — відповів я тихо. — І для дружини.

Вона посміхнулася.

— Дерево — це пам’ять. Мій чоловік теж любив ялівці. Тепер я доглядаю за ними.

Ми повернулися додому. Я взяв лопату, почав копати яму. Гриць спостерігавІ коли я опустив коріння ялівця у землю, здавалось, відчув, як її рука торкнулася мого плеча — ніжна й тепла, немов весняний вітерець.