Одна на вирішальному бою

Українських маяків
Оксана вперше побачила маяк у книжці, коли їй було п’ять. На малюнку він стояв самотній і високий, а навкруги бушевало море, темніше за чорнила. Дівчинка притулила пальчики до сторінки і прошепотіла: «Я житиму там». Батьки засміялися. Бабуся сказала: «У тебе фантазія — як у Кобзаря». А тітка Марія лише похмикала: «Казки це все. Краще інженеркою стань».

І Оксана стала. Вступила на радіофак, бо це звучало солідно. Хоча серце все одно кликало до моря. Після лекцій вона малювала маяки в зошитах, перечитувала Коцюбинського, слухала шум хвиль на YouTube і щої відпустки їздила до води.

— Ну що за дурня? — казала мати. — Усі люди як люди — до Трускавця, а вона — у якусь Геничеську!

— Мені подобається південь, — усміхалася Оксана.

— Тобі заміж пора, а не маяки твої!

Після університету Оксана влаштувалася в компанію з обслуговування навігаційного обладнання. Робота — як робота: схеми, пайка, прилади. Але одного дня шеф сказав:

— Є вакансія. На південь. Морське селище, станція радіомаяка. Хочеш?

Вона мовчки кивнула. Ніби все життя чекала цієї пропозиції.

— Там життя важке. Зміна — три місяці. Один маяк і вартовий. Місцеві іногда заходять.

— Я згодна.

Мати влаштувала істерику:

— Ти хочеш загинути в степу? З глузду з’їхала?! Ми тебе в люди вивели, а ти хочеш сидіти в очеретах з якимось вартовим!

— Мамо, це мій шанс.

— Шанс на самотність і бідність!

Батько мовчки дивився у вікно. Потім сказав:

— Хай їде. Хай спробує.

Селище звалося Берегове. Кілька хат, рибальська пристань, крамниця і маяк на скелі. Коли Оксана вперше вийшла на берег, її ледь не здуло вітром. Море ревло, чайки кричали, небо висіло низько, ніби ось-ось розплачеться. Але серце — співало.

— Ти Оксана? — підійшов високий сивобородий чоловік у теплій кожусі. — Я Дмитро. Вартовий. Місцевий берегиня.

Він засміявся, взяв у неї рюкзак і повів до хати біля маяка. Там пахло гасом, хлібом і медом. На столі стояла лампа, на полицях — книжки і мушлі.

— Ось тут житимеш. Маяк — твій. Станція стара, але робоча. Допомагатимеш тримати в порядку.

— Я впораюся.

— Не сумніваюся. Вигляд у тебе — з морем у згоді.

Спочатку було важко. Шторми, тиша, довгі вечори. Оксана налагодила апаратуру, подружилася з місцевими — особливо з Галею, тендітною продавчинею з крамниці.

— З тобою поговорити — як чай з шипшиною випити. Теплішає, — казала та.

А Оксана по вечорах сиділа на сходах маяка і писала листи. Собі. У майбутнє. У минулому в неї були лише несА у майбутньому світ маяка ніколи не погасне, як не погасне і її власне світло – вічне, як вітер над Чорним морем.