Сестри: Ціна безлюбов’ї…

Сестри, або Плата за нерозділене кохання…

Мама дуже любила актрису Наталлю Сумську, тому й назвала доньку її ім’ям — Наталя.

Батько пішов від них з мамою, коли Наталі було вісім років. Життя стало складнішим, але з іншого боку, припинилися щоденні сварки. Наталя вже була достатньо дорослою, щоб розуміти, через що сварилися батьки.

Мама кричала, що батько не може пройти повз жодної спідниці. Чого Наталя не розуміла — це як молоді та гарні жінки могли погоджуватися на стосунки з батьком, знаючи, що в нього є дружина й донька.

— Набридла. Не можу слухати твоїх безпідставних дорікань. Краще з друзями проведу час, ніж з тобою, — кричав батько і виходив, грюкнувши дверима.

Наталі було легше, коли батька не було вдома. Мама не плакала, ніхто не кричав. До того ж батько майже не приділяв їй уваги. То працював, приходив додому, коли донька вже спала, а вихідні проводив з друзями.

Одного разу батьки сварилися так сильно, що лунав брязкіт розбитого посуду.

— Тобі байдуже на нас, на доньку. Ти кидаєш не лише мене, а й її. Звісно, ти думаєш лише про жінок…

— То я можу забрати її з собою, — відповів батько.

— А твоя нова дружина не буде проти? В неї вже є син, якого вона не контролює — справжній бандит росте…

Наталя сиділа у своїй кімнаті й затискала вуха долонями, щоб не чути криків. Їй було страшно й тривожно. Але раптом усе стихло. Вона відняла руки від вух, але вийти з кімнати боялася. Потім увійшла мама з опухлими від сліз очима.

— Налякалася? Не бійся. — Мама обняла її. Так вони сиділи деякий час.

— А тато? Він пішов від нас? До іншої тітки?

— Ти все чула? Пробач, я зовсім забула про тебе. Нічого, ми впораємося, так? Чаю хочеш? З печивом?

— Хочу.

— Посиди тут, я трохи приберуся на кухні й повернусь, — сказала мама й вийшла.

Посидівши трохи, Наталя все ж вийшла. Мама мітлою збирала з підлоги уламки розбитої вази й плакала. Донька несміливо повернулася до своєї кімнати.

На літніх канікулах мама відправила Наталю до бабусі, мами батька. Бабуся добре ставилася до них обох, а сина лаяла. Наталя, звісно, сумувала за мамою, але бабуся казала, що мамі треба заспокоїтися й знайти Наталі нормального батька.

— Мені ніхто не потрібен, крім мами, — твердила у відповідь дівчинка.

Мама приїхала за нею в кінці серпня, перед самим початком школи. Вони дуже зраділи одна одній, довго обіймалися. Наталя не відходила від мами й на крок.

— Іди, збирай свої речі, — відіслала бабуся внучку.

Спочатку дівчинка не прислухалася до розмови дорослих.

— Коли доньці скажеш? — раптом почула Наталя бабусин голос.

— Скажу. Дякую вам за допомогу, — ухильно відповіла мама.

— Нема за що. Ти ні в чому не винна. Приїжджай, коли захочеш, й привози доньку. Може, поки залишиш її у мене?

— Я не хочу залишатися! Я хочу поїхати з мамою! — з криком вбігла на кухню Наталя.

Вона нічого не зрозуміла, але злякалася, що мама залишить її у бабусі назавжди. Та мама забрала її до міста.

Тепер Наталя часто бачила маму задумливою, з усмішкою на губах. І їй від цього теж ставало тепліше на душі.

Якось мама прийшла додому не сама, а з якимось чоловіком. Він подарував Наталі коробку цукерок. Мама сказала, що дядько Андрій тепер житиме з ними.

У школі в деяких дівчат були вітчими. У когось добрі — купували все, що побажають. «Навіть краще, ніж тато!» — хизувалася Оля. А Марія похмуро й із заздрістю дивилася на неї. У неї вітчим був суворий, лаяв за двійки й нічого не дарував.

Наталя боялася, що дядько Андрій виявиться таким самим. Але ні — він купував їй шоколад і морозиво, а мама поряд із ним виглядала щасливою. І дівчинка заспокоїлася, хоча й трималася осторонь, вважаючи його чужим.

Її життя майже не змінилося, хіба що зникли сварки, а мама рідше читала їй на ніч.

— Ти вже доросла, сама можеш почитати. Спи, — вимикала світло й виходила.

Наталя ще довго чула, як вони з дядьком Андрієм розмовляли на кухні.

Одного разу мама запитала, кого вона хоче — братика чи сестричку.

— Нікого, — відповіла Наталя.

Але через півроку в сім’ї з’явилася маленька й постійно плакуча сестра Олеся. Мама тішилася нею, з рук не спускала. Наталя ревнувала й ображалася.

— Мама дуже любить тебе, просто сестричка ще зовсім маленька й потребує уваги. Вона підросте, і ви разом гратиметеся, — підсаджуючись до Наталі, казав дядько Андрій.

Дівчинка з цікавістю дивилася на сестру, що повзала в ліжечку, але думала, що вона їй чужа, як і дядько Андрій. Що їй ніхто не потрібен, крім мами. Але чи хтось питав думку дитини?

Потім сестра підросла, і мама просила Наталю погуляти зАле одного дня Олеся виросла і зрозуміла, скільки боли та самотності принесла сестрі її вибаглива увага мами, і тоді вона вперше обняла Наталю міцно-міцно, немов намагаючись вибачитися за все.