Двері щастя відчинилися

Доля відкрила щасливі двері

Життя то жартівниця з непередбачуваними поворотами. То лихо котитьcя, то щастя зненацька приходить таке, про яке й не мріяли. Саме так сталося з Марією Іванівною.

Розмови на лавочці

Буває, не спиться їй уночі вік уже не той, і в памяті спливає минуле. Колись у юності вийшла вона заміж за Михайла. Любили одне одного принаймні, вона була певна, що він її єдина любов. Михайло збудував хатину, мріючи про діточок.

Господарювали разом. Закінчать роботу в городі, сядуть на лавку біля хати діляться мріями.

Ось думаю, казав Михайло, треба добудувати ще кімнатку. Хата наша міцна, та тіснувата. Як діти будуть, їм розвернутись ніде.
Марія обіймала чоловіка: Добрий ти мій, розумний

Так сиділи часто, та в Михайла була ще одна тривога хоч і молодий був.

Якщо трапиться так, що я першим піду, казав він, поховай мене гідно.

Та годі тобі, Мішко! хвилювалась Марія. Жити нам ще й жити! Про що ти?

У школі бачив, як поховали одного діда безрідного. Яму викопали, хрест з дощок збили Ні імені, ні квітки. Ось і боюся такого. Тож, Маріє, якщо щось

Поки що рано, заспокоювала вона. А коли прийде час усе буде, як треба.

Мета

Тоді ж Марія вирішила: треба з молодости копійку на старість і на похорони. У кожної людини є пристрасть вона й везе нас уперед, не дає сидіти склавши руки.

Ось і в Марії Іванівни була така мета. Постаріла вже, живе сама, гроші складає тепер вже собі «на смерть». Хотіла бути впевнена, що поховають її гідно. Гроші ховала вдома, по-господарськи, у схованці. Ні рідні, ні близьких не було. Багато зібрала раділа, але й далі відкладала. Так і ввійшло у звичку. Дітей Бог не дав ось і живе сама.

Але доля зробила так, що не вона Михайла хоронила, а інша жінка. Пішов від неї чоловік. І не тому, що не кохав буває і так. Ще молодими були, коли Михайло, працюючи водієм, поїхав у сусіднє село на заготівлю. Там і зустрів свою першу кохану Віру.

Так і трапилось опинився у неї в ліжку. Потім каявся, сумління гризло. Намагався забути, та Одного разу знову поїхав у те село а Віра тримає за руку трирічного хлопчиська, схожого на нього.

Віро, це ж мій син? навіть не запитав, а сказав напевне.
Так, Мішко. Степанко твій

Він пригорнув хлопчика і вмить зрозумів.

Удар

Одного разу Марія була у дворі, підїхав чоловік на вантажівці і ось він заходить у браму, ведучи за руку сина. Вона вмить зрозуміла.

Пробач, Маріє, стояв перед нею з хлопчиком. Ось виявився син. Степанко. ПомМарія подивилася на Степанка, усміхнулась крізь сльози добра була душа, тому й раділа, що в чоловіка є син, навіть якщо не в неї.