ДВОЄ ЛАТТЕ.

ДВІ КАВИ.

Добрий вечір, Ганно Іванівно! Вам, як завжди, дві кави? з усмішкою запитала я, тривожно вдивляючись у маленьке, зморшками вкрите, але не втрачене шарму обличчя запізнілої відвідувачки.

Здоровенькі були, Марічко! Так, дві кави, як зазвичай. Та ще й булочку, будь ласка, попросила жінка, старанно спираючись на паличку.

Ганна Іванівна причепила паличку до спинки стільця, приглушила гримасу болю й сіла біля вікна.

Ми вже турбувалися що ж таке трапилося, що ви порушили свій звичний порядок? Невже забули, який сьогодні день? Я навіть вибігала на вулицю, сподіваючись побачити вас, промовила я, кивнувши новенькій офіціантці.

Серденько! Те, про що ви подумали, колись станеться, але поки ще не сьогодні. Не хвилюйтеся, донечко, просто зранку я пішла за пенсією, а банкомат ковтнув картку. Довелося йти до банку, а там черга! Мабуть, усі бабусі нашого району вирішили саме сьогодні обміняти валюту! жартувала Ганна Іванівна, але по її втомленому обличчю було видно, як важко їй далася ця подорож.

Руки в чорних мереживних рукавичках тремтіли, губи стиснулися, а бліде лице здавалося ще виснаженим. Так, роки нікого не милують

Я працювала адміністратором у невеликій кавярні в самому серці Києва. Це місто, дороге моєму серцю, знає безліч історій, але про все по порядку.

Почала я працювати ще з пятнадцяти років захотіла заробити мамі на новий телефон. Спочатку мила підлоги й посуд, а згодом мене навчили й поставили за стійку. Після школи вступила на психологію, але заочка дозволяла працювати тут же.

Тут, серед ароматної кави, оживають історії, що сховалися в куточках памяті. Дивитися на людей найцікавіше!

У нас бувають і галасливі підлітки, і закохані пари, і матусі з дітьми. А ще старенькі подружні пари, які приходять разом, немовби підтверджуючи, що кохання не старіє.

Однією з таких були Ганна Іванівна та Олексій Петрович. Вони приходили щосуботи, незалежно від погоди. У сніг, у дощ чи спеку вони йшли під ручку, а потім сідали за столик це був їхній ритуал, який не порушував ніщо.

Замерзла, уперта душенько? жартівливо гримів Олексій Петрович. Я казав візьми парасольку, а ти «не буде дощу»! Ну й хто виявився правим?

Нічого страшного! Я ж не цукор не розтану, відповідала Ганна Іванівна, елегантно тримаючи чашку.

А памятаєш, як минулої осені промочила ноги? Потім місяць лікувала бронхіт! хвилювався чоловік. У нашому віці потрібно бути обережнішою.

Ох, Олексію, не бурчи! Краще замови мені ще булочку з корицею вони тут такі смачні!

Вона, немов королева, мило кивала, а він, не відводячи від неї очей, тихо розмішував цукор у каві.

Мені подобається дивитися, як ти їси, казав він. Навіть солодше, ніж їсти самому. Заздрю твоєму апетиту після операції я ледве себе змушую перекусити.

Рік тому Олексія Петровича не стало. Але Ганна Іванівна, як і раніше, приходить. Замовляє дві кави, але пє лише одну. Друга чашка так і стоїть неторкана.

Вона сидить біля вікна, тихо розмішує ложку й дивиться кудись далеко. Іноді плаче, витираючи очі вишиваним хустинкою. У такі хвилини я не підходжу нехай лишається наодинці зі спогадами.

Якось вона розповіла мені свою історію.

Познайомилися вони в бібліотеці вона впала з драбини, а він підхопив.

Ви не поранилися? запитав він. А вона, червоніючи, не могла вимовити й слова.

Його очі глибокі, теплі здавалися безоднею.

За три місяці ми вже одружились, шепотіла Ганна Іванівна. Я відчула його всією душею. І ніколи не пожалкувала.

Він носив їй чай з малиною, коли вона хворіла. Зараз його немає. Але вона чекає

Оплативши замовлення, Ганна Іванівна вийшла. Я дивилася їй услід і плакала.

Дві чашки лишилися на столі. Одна порожня. Інша повна.

Поки є такі люди хочеться жити. І кохати. Незважаючи ні на що.