ДВОЄ ЗА ЧАШКОЮ ЛАТТЕ

Добрий вечір, Тетяно Григорівно! Два лате, як завжди? з усмішкою запитала я, тривожно вдивляючись у маленьке, зморшками вкрите, але не втрачене шарму обличчя запізнілої відвідувачки.

Здоровенькі були, Лесю! Так, два лате, як зазвичай. І булочку, будь ласка, попросила Тетяна Григорівна, підчепивши тростину за спинку стільця й із зусиллям сідаючи біля вікна, приховуючи від болю гримасу.

Ми вже почали хвилюватися, де ж ви сьогодні? Невже забули, який сьогодні день? Я навіть вибігала на вулицю, сподіваючись побачити вас, промовила я, кивнувши новенькій офіціантці.

Доню! Те, про що ви подумали, колись станеться, але коли невідомо. Не хвилюйтесь, все просто вранці я пішла за пенсією, а банкомат ковтнув картку. Довелось бігати в банк, а там черга. Мабуть, усі бабусі нашого району вирішили саме сьогодні обміняти валюту! жартувала Тетяна Григорівна, але видно було, що вона страшенно втомлена.

Її руки, завжди в чорних мереживних рукавичках, тремтіли, кутки губ опустилися, а бліде обличчя ще більше загострилося. Роки, на жаль, нікого не прикрашають…

Я працюю адміністратором у невеликій кавярні в самому центрі Києва. Рідне місто, немов скарбниця, береже тисячі історій, але про все по порядку.

Почала я працювати з пятнадцяти років захотіла заробити мамі на новий телефон. Спочатку мила підлогу й посуд, а потім стала офіціанткою. Після школи вступила на психологію заочно, але справжню практику життя отримую саме тут, де кава оживляє втомлені душі й повертає спогади, заховані глибоко в памяті, там, де назавжди осіли наші мрії.

Спостерігати за людьми чи не найцікавіше! По обличчях відвідувачів я вгадую їхній настрій, запобігаючи непорозумінням. У нас бувають і шумні підлітки, і закохані пари, і молоді матусі з малюками.

Одного разу я познайомилась з незвичайним подружжям високим, статним сідоволосим чоловіком і жінкою, яка, незважаючи на вік, трималася з королівською грацією. Щосуботи, незважаючи на погоду, вони приходили сюди.

Замерзла, неслухняна Божа тварино і одночасно спокуснице мого життя? Казав же тобі візьми парасольку! бурчав чоловік, коли Тетяна Григорівна, відставивши мізинець, ковтала каву.

Що з того? Я ж не цукор, не розтану, сердито відповідала вона.

Забула, як минулої осені, так само наперекір, промочила ноги? Потім місяць твій бронхіт лікували! гарячився він.

Та годі тобі, Богдане, як дід воркувати! Краще замови мені булочку з корицею вони тут божественні!

Вона, немов королева, схвально кивала, а він, не відводячи від неї очей, помішував цукор у перламутровій чашці, а потім із захопленням дивився, як вона смачно відкушує свіжу булочку, закриваючи від задоволення очі.

Люблю дивитися, як ти їси! казав він. У тебе такий апетит, а сама як тростиночка. А я після тієї операції ледве їсти змушую себе…

Рік тому Богдана не стало. Але Тетяна Григорівна, як і раніше, приходить і замовляє дві чашки. Одну випиває, друга стоїть неторкана. Вона довго дивиться у вікно, ніби чекає когось. Іноді плаче, витираючи обличчя білою хустинкою. Я знаю у такі хвилини краще не підходити. Її спогади лише її.

Колись вона розповіла мені свою історію:

Ми познайомились з Богданом у бібліотеці. Я впала зі сходів, а він підхопив. Його руки були міцні, а очі як безодня. Через три місяці ми одружились. Він був моєю другою половинкою. Коли я хворіла, сам надягав на мене шкарпетки й приносив чай із малиною… Зараз його немає. Але я вірю, що колись побачимось. А поки… треба жити.

Господиня кавярні не раз пропонувала не платити, але Тетяна Григорівна завжди відмовлялась:

За все у житті треба платити.

І ось вона, спираючись на тростину, повільно йде вулицею. Я дивлюсь із вікна. На столі залишились дві чашки: одна порожня, інша повна.

Поки на світі є такі люди, варто жити. І любити. Незважаючи ні на що. Любити…