В 70 я зрозуміла, що найбільший страх — це не порожня квартира, а переповнений дім чужих людей.

У сімдесят років я зрозуміла, що найстрашніше не порожня квартира, а будинок, повний людей, які в тобі не потребують.

Ви знову не той хліб купили, голос невістки Олени різко пролунав у кухні, коли я розбирала пакети. Я ж просила бездріжжовий. Вже пятий раз нагадую.

Вона театрально взяла батон, який я принесла, і повертала його в руках, ніби це була отруйна гусениця.

Леночко, забула, вибач. Заклопоталася.

Ви завжди клопочетеся, Ганно Степанівно. А нам це їсти. У Степанчика може бути алергія.

Вона кинула хліб на стіл з таким виглядом, ніби зробила мені велику послугу, не викинувши його у смітник.

Я ковтнула комок у горлі. Моєму онукові Степанові шість років, і в нього ніколи не було алергії на звичайний хліб.

У кімнату зазирнув син.

Мам, ти мій синій светр не бачила?

Бачила, Васильку. Він у пранні, я вчора

Навіщо? він навіть не дослухав. Я ж його сьогодні хотів одягнути! Ну, мам!

Син зник, залишивши мене з його роздратованим «ну, мам», яке в останній час стало для мене гіршим за ляпаса. Я постирала його річ. Я подбала. І знову виявилася винною.

Я повільно пішла до своєї кімнати, повз вітальню, де Олена вже голосно розповідала подрузі по телефону, що «свекруха знову маячить». Сміх у трубці був таким же гострим, як і її слова.

Моя кімната здавалася єдиним безпечним місцем у цьому великому, колись затишному домі. Тепер він дзижчав, як вулик.

Постійні розмови, дитячий вереск, телевізор, хлопання дверей. Шумно. Людно. І до болю самотньо.

Я сіла на ліжко. Усе життя я боялася залишитися сама. Боялася, що діти виростуЯ глянула у вікно на свій сад, де колись сміялися діти, і зрозуміла справжній дім там, де тебе чекають, а не там, де тебе терплять.