Без шляху назад

Ти не повернешся назад

З днем народження, Олесю, я хочу подарувати тобі твою мрію, радісно промовив Ярослав і обійняв її.

Як це подарувати мрію? Мрія це щось таке, що не вхопиш у долоні, здивувалася Олеся, коли вони вийшли з університету після пар.

А я все одно подарую, гордовито сказав він. Ходімо до гуртожитку, залишимо зошити, переодягнешся і поїдемо за місто.

З автобуса вони вийшли на зупинці «Кінний клуб». Тут Олеся зрозуміла: він хоче подарувати їй верхову їзду. Скільки разів вона йому розповідала, як мріяла про це з дитинства! Любила коней, хоча бачила їх лише в зоопарку, а по телевізору з захватом дивилася фільми про них.

Звідки така любов і сама не знала. Одного разу, коли їй було років пять, попросила батька:

Тату, купи мені коня.

Батько здивувався, засміявся і спитав:

А де ми його триматимемо? Він великий, треба годувати, сіно возити. У нас лише двокімнатна квартира.

На балконі, просто відповіла донька.

Батько довго пояснював, що коням потрібні простори, що в квартирі вони загинуть. Олесі стало шкода коня, і вона погодилася.

Зрозуміла, тату, на балконі коня тримати не можна. Ну, то збудуєш йому стайню під балконом.

Ця дитяча мрія йшла з нею по життю. Вже й четвертий курс університету, а коні як і раніше любов.

Після верхової їзди Олеся була щаслива.

Дякую, Ярославе, це було чудово. Тепер я точно знаю мрії збуваються!

А він теж був щасливий він виконав мрію коханої.

Була весна. Вони вийшли з території клубу, і Олеся, побачивши неподалік ліс, запропонувала прогулятися. Тут вона знову відчула дитячу радість: навколо біліли підсніжники.

Ой, Яре, яке диво! Ми з дівчатами в селі теж бігали в ліс за підсніжниками. Ще сніг лежить, а вони вже пробиваються. А який запах! Який же гарний час весна

Вони були молоді й щасливі. Ярослав поспішав до неї з букетом підсніжників, вона теж нарвала.

З днем народження і з весною, весело сказав він.

Ярославе, дякую тобі, ти подарував мені справжнє диво. Коні, підсніжники Ніби зустріч із дитинством.

Я радий, що зміг тебе здивувати.

Ярослав і Олеся зустрічалися більше року, а перед закінченням університету він витратив всі заощадження та стипендію, щоб купити їй перстень і зробити пропозицію. В них була любов справжня, вони це знали.

Весілля пройшло весело: біла сукня у нареченої, строгий костюм у нареченого. Свідкою у Олесі була подруга Маряна. Вони жили в одній кімнаті гуртожитку, вчилися в одній групі. Дружба тривала навіть після випуску.

Хоча працювали в різних місцях.

Ярослав працював на підприємстві, і незабаром його призначили начальником відділу став добре заробляти. Олеся теж працювала, але незабаром пішла у декрет і народила чудового сина Богдана.

Час минав. Богдан підріс, пішов у перший клас. Олесі здавалося, що в їхній родині повне щастя: тихо, спокійно. Ярослав турботливий, сина любить. У них уже своя двокімнатна квартира. Маряна часто приходить у гості, особливо на вихідних.

Коли вже ти заміж вийдеш? цікавилася Олеся в подруги, яка досі була сама.

Не знаю, але сподіваюся, загадково відповідала Маряна.

Коли ніщо не віщувало лиха ударила блискавка з чистого неба. Одного разу Ярослав прийшов з роботи похмурий і, не дивлячись дружині в очі, випалив:

Я йду від тебе, Олесю.

Куди ти йдеш? ще не до кінця розуміючи, спитала вона.

До іншої жінки.

Ти жартуєш, Яре? Це правда? Хто вона? не вірила дружина.

Ти не повіриш, але я йду до Маряни, і пішов збирати речі.

Олеся сіла біля кухонного столу. Думи скакали, як дикі коні. Вона не могла повірити, що чоловік сказав правду.

Цього не може бути!

Але коли Ярослав вийшов із кімнати з валізою і захлопнув двері вона зрозуміла: це не сон. Богдан гуляв у дворі і нічого не чув. А коли повернувся, сказав матері:

Я бачив тата з валізою. Він сказав, що їде у відрядження.

Олеся кивнула, нічого не відповідаючи. Нехай так і буде.

З того часу минуло майже десять років.

У суботу, ближче до обіду, хтось настирливо дзвонив у двері. Роздратована Олеся, розкриваючи їх, збиралася лаяти того, хто так довго тримав палець на дзвінку. Але побачивши за порогом жінку, хотіла захлопнути двері та вчасно вставила ногу.

Цю жінку Олеся бачити не хотіла найменше, тому роздратовано спитала:

Тобі що від мене ще треба?

Це була Маряна.

Навіть у хату не запросиш? спитала колишня подруга.

А тобі що тут потрібно? Іди геть.

Я прийшла по