Щоб зміни почались з明ної!

Щоб завтра було іншим

Знову Наталка прокинулася від галасу на кухні батьки з друзями, як завжди, сварилися й гучно сперечалися. Девятирічна дівчинка ніколи не бачила в житті нічого доброго. Вона думала, що десь існують сімї, де батьки люблять своїх дітей, але сама вона не знала, як це.

Натягнувши своє старе, давно не пране плаття, Наталка непомітно прослизнула повз кухню, боячись, що її помітять. Та батькам було не до неї. На підлозі валялися порожні пляшки, усі за столом були пяні.

*Швидше втекти, не хочу чути цей крик*, думала дівчинка.

Вона вибігла у двір і сховалася за старою лазнею це було її схованкою. Тут було тихо, не чути було ні криків, ні лайки. Часто, обхопивши коліна руками й згорнувшись у клубочок, вона сиділа тут годинами.

Дуже хотілося їсти, і Наталка заплакала, розмазуючи сльози по обличчю. Скільки себе памятала, батьки завжди пили. Сварки, брязкіт посуду, бійки ось і все, що вона знала.

Зараз було літо, і втекти з дому було легко. А взимку, повертаючись із школи, вона робила уроки, а почувши скандал, ховалася за ліжком у своїй кімнатці, чекаючи, доки крики затихнуть. Боялася, що до неї теж дістанеться батько іноді піднімав на неї руку.

Час минав, а в її житті нічого не змінювалося. Їжі в домі завжди бракувало, і Наталка звикла до цього була худою, мізерною. Особливо важко стало цього літа. Раніше інколи мати була твереза, але тепер і цього не було.

Бабусь і дідусів у неї не залишилося. Батько виріс у дитбудинку, а бабуся померла, коли Наталка ще зявилася на світ. Сусідки жаліли її, шкільні подруги частували пиріжками, не знущалися.

Сьогодні, як завжди, сидячи за лазнею, вона всхлипувала і мріяла:

*Може, скоро мама й тато перестануть сваритися? Хотілося б, щоб завтра було іншим, світлішим*

Заспокоївшись, Наталка підвела голову й побачила, що на сусідській груші за парканом дозріли плоди. Вони були невеликі, але деякі вже зрумянилися. Вона дивилася на них, заворожена, так хотілося їсти.

*Ох, зірвати б грушку Але що, як мене піймають? Подумають, що я злодійка.*

Довго Наталка вагалася. Крізь густі дерева видно було двоповерховий будинок, старий, але великий (так їй здавалося, бо сама вона була маленькою). Там жила жінка літнього віку, яку вона кілька разів бачила, коли та виходила з хати.

*Цікаво, чому вона сама в такому великому будинку?*

Тій жінці було пятдесят вісім, звали її Людмила Іванівна. Виглядала вона суворо довга служба в міліції залишила свій відбиток.

Спокуса виявилася сильнішою. Наталка, оглянувши старий паркан, знайшла зіпсовану дошку. Крізь цю щілину можна було пролізти до сусіда. Спочатку вона просунула голову, потім і сама пробралася на той бік.

Озирнувшись, Наталка підійшла до дерева й усміхнулася під ним лежало кілька впалих груш. Вона схопила одну й укусила. Нічого смачнішого вона ніколи не їла. Не помітила, як уже доїдала третю, збираючи їх із землі.

Аж раптом почула голос:

Добрий день, дівчинко.

Наталка здригнулася й згорнулася в комок. Перед нею стояла сама Людмила Іванівна висока, з коротко підстриженим темним волоссям, у темних штанах і вишневій блузці.

Сусідка впізнала Наталку бачила, як та ховалася біля лазні, знала про пяних батьків.

Як тебе звати? похилилася вона трохи.

Наталка, прошепотіла дівчинка.

Наталко, ти, мабуть, голодна. Ходімо до мене, якраз збиралася пити чай із варенням. Самій нудно, а в гостях веселіше. Жінка посміхнулася. Можеш звати мене тітою Людою.

Наталка не повірила своїм вухам. Вона стояла, ніби вкорінившись у землю.

Ну ж бо, йдемо, лагідно повторила Людмила Іванівна.

Дівчинка пішла за нею. Увійшовши в будинок, вона задихалася такий там був порядок і затишок.

Ось, умийся, вимий ручки, потім сідай за стіл.

Людмила Іванівна поставила другу чашку, налила гарячого чаю, дістала печиво, цукерки, вазочку з полуничним варенням і бутерброди з сиром. Наталка розглядала все очами, повними голоду.

Їж, Наталко, скільНаталка їла, не відриваючись, і вперше відчула, що хтось дійсно піклується про неї, а Людмила Іванівна, дивлячись на неї, твердо вирішила, що більше ніколи не відпустить цю дитину.