Він мріяв про родину

**Щоденник Віктора**

Життя буває несправедливим не лише до жінок, а й до чоловіків. І я, Віктор Ковальчук, тому доказ. Вже тридцять вісім, а щастя в родині так і не знайшов. Дві спроби і дві поразки. Перший шлюб офіційний, другий так, без паперів. І що? Пусто. Де моя доля? Чому мені трапляються не ті жінки, чи може я не там їх шукаю?

Я завжди старався бути добрим. Допомагав усім, хто просив. Навіть знайомі казали:
Вітьку, ти б міг добрим чарівником працювати. Та не вистачить твоєї доброти на всіх.

Але я такий уже від природи. Живу з батьками в селі, у нас велика хата, господарство. Руки золоті і зварювати вмію, і машину полагодити, і електрику розібратися. Тому в селі мене всі шанують. Та ще й на вахті працюю заробляю непогано. А як приїжджаю додому відпочити, так сусіди зразу: у одного щось зламалось, у іншого теж.

Сину, ну коли ж ти навчишся відмовляти? лає мене мати. Приїхав з вахти, а ти знову працюєш. Там робиш, тут робиш коли ж жити?

Мамо, ну людям же треба допомогти.

Люди хитрі, сину. Ти їм безкоштовно все робиш, а вони цим користуються.

Та годі, мамо, з мене не втече.

Коли мені було двадцять два, одружився з Вірою. Вона була молодша за мене на два роки, гарна та жвава. Матері вона не подобались.
У дружини треба брати тиху та скромну, а не таку як Віра. Вона в свої двадцять уже багато чого бачила, а ти з нею лише місяць знався і вже до ЗАГСу. Хто тебе так гнав? ворчала мати.

Мамо, тобі все не так. Хоч би я що зробив усе не по-твойому. Ну чим тобі Віра не подобається?

Гаразд, мовчу, зітхала мати. Але потім не скаржся.

Жили ми в батьків, хоч і з окремим входом. Як тільки я їхав на вахту, у Віри починалося “веселе життя”. Вона чекала, покій батьки заснуть, потім тихенько виходила через город щоб з вікон її не було видно. Танцювала в клубі, а іноді й хтось із хлопців провожав її додому.

Одного разу матері стало зле, і батько пішов до нас мене вдома не було. Двері відчинені, а Віри нема. Він збентежився:
Де ця Віра пропадає? Чоловіка нема і вона гуляє.

На ранок батько їй виговор зробив, а вона відбрехалась:
Я до мами бігала, їй теж погано було.

Мені вони нічого не сказали, але одного разу я приїхав із вахти раніше. Пішки йшов із сусідом Михайлом транспорту не було. Постукав у вікно, як завжди. Віра довго не відчиняла, потім почув, ніби хтось виліз із кухні. Підійшов а там чоловік тікає через вікно.

Хто це? запитав я строго.

Ніхто. Яке тобі діло?

То ти така гуляща? Я з дому а ти

Наступного дня Віра зібрала речі та пішла до матері. Незабаром ми розлучились.
Ну що, сину, тепер зрозумів, чому я про Віру так казала? зітхнула мати.

Та годі, мамо, минуло.

А потім Віра прийшла:
Мені позбуватися дитини чи народжувати? Твоя ж.

Ну якщо моя, то народжуй. Допомагатиму.

І ось уже дев’ять років плачу аліменти, купую синові одяг. Мати лає:
Дурню, ти ж навіть не знаєш, чи твій цей хлопчик. Люди кажуть на тебе зовсім не схожий.

Нехай говорять. Віра сказала мій. От і не кину.

Після Віри я зустрів Ганну. Вона з сусіднього села, сама виховувала донечку. Допомагав їй, а потім вони з дитиною переїхали до мене. Не розписувались, жили так. Вона добре зійшлася з моїми батьками, мати хвалила:
Молодець, Ганнуся, господарка гарна.

Ми прожили разом майже десять років, а потім вона раптом заявила:
Мати захворіла, поїду до неї.

Може, і я поїду?

Поки не треба.

Я відвідував їх, гроші носив. А одного разу знайомий каже:
Вітьку, а ти Ганну вигнав?

Ні, вона за матір’ю доглядає.

Яку матір? Вона здорова, як бик! Ганна тебе обдурює у неї інший з’явився.

Не повірив. А потім приїхав без попередження і знову застав чужого чоловіка.

Ну й наївний же ти, лаяла мати. Довіряй, але перевіряй.

Нарешті мати вмовила мене придивитися до сусідки Олени. Вона не красуня, але тиха, господарська. І ось ми зійшлися. Виявилось, вона ще зі школи мене кохала, але нікому не казала.

Олено, ми б уже скільки років щасливо жили! зітхав я.

А вона лише посміхалася:
Ще встигнемо, Вітю. Які наші роки?

Тепер і мати, і сусідка Зіна як родина. Обидві щасливі. А я нарешті знайшов те, що шукав.

**Вивчене:** Довіряй, але не буй наївним. Іноді щастя чекає зовсім поруч треба лише роздивитися.