Доля не дарує зайвого

Повертаючись із району, Борис їхав трасою з помірною швидкістю, роздумуючи про своє життя. Погода була похмурою, дощ уже починав моросити, лобове скло миттєво вкрилося краплями. Машини зустрічного напрямку пролітали одна за одною.

Він їздив у справах працював судовим виконавцем у великому селі, планував затриматися на три дні, але справи вдалося закрити швидше. Ночувати в готелі не захотів поспішав додому. Тем більше у дружини Катрусі був день народження. Він придбав їй новий одяг, трохи косметики у магазині порадили, сам він у цих справах мало що тямив.

Їхав всю ніч, очі злипалися, а дощ тільки посилювався.

Потрібно скоротити шлях, промайнуло в нього в голові. Покручу через сусіднє село, так ближче, а трасою зайвий крюк. Дорога ґрунтова, але нічого, вже світає.

Так і зробив. З Катрусею жили вже десять років, синок Іванко теж десятирічний завагітніла вона відразу після весілля. Хоч і народився раніше терміну, але ж не біда. Виріс хлопчина кмітливий, гіркого слова не скаже.

Борис відчував втому, але до дому залишалося ще кілометрів пятнадцять. Вже розвиднілося, а дощ став сильнішим. Раптом він відчув глухий удар об капот і різко гальмував.

Добре, що не гнав на швидкості, когось збив Лісопосадка поруч, може, звірина яка миттєво вистрибнув з машини.

На дорозі лежала жінка, парасолька валялася осторонь. Його огорнули паніка та жах. Він підібрав її, поніс до машини й посадив на заднє сидіння.

Жива, слава Богу, швидкість була невелика, подумав він, а потім звернувся до неї: Як ви себе почуваєте? Давайте до лікарні, ось уже й село видно.

Жінка схопилася за ногу.

Не треба до лікарні, я добре, тільки нога трохи болить, мабуть, забій.

Хто ви? підняла вона голову.

Борис подивився їй у вічі й остолбенів вона теж була в шоці подвійному.

Мовчки дивилися один на одного, доки не отямилися.

Любочко? скрикнув він.

Борю? так само здивувалася вона.

Отака зустріч, промовив він. Значить, ось де ти, а я тебе шукав. А ти від мене за пятнадцять кілометрів.

Сама не очікувала, навіть вірити не можу, що бачу тебе, відповіла Люба, на мить забувши про біль у нозі.

Так, це я у власній персоні, усміхнувся Борис. Давай все ж таки до фельдшера, показуй дорогу.

Гаразд, погодилася вона.

Фельдшерський пункт опинився зовсім близько. Лікар оглянув ногу, попросив наступити на неї. Біль був ледь помітний.

У вас забій, Любов Миколаївно, констатував він. Давайте звільнення від роботи.

Ні, Захаре Петровичу, у мене уроки в школі, і так уже краще. Борис мене підвезе, правда? Борис кивнув.

Люба викладала у місцевій школі українську мову та літературу. Вийшла сьогодні раніше треба було підготуватися до контрольної.

Все ж таки зайдіть через пару днів, попросив фельдшер.

Якщо нога турбуватиме, обовязково, усміхнулася вона.

До машини йшла, трохи прикульгуючий, а Борис ішов позаду, радіючи, що все обійшлося.

Мені треба переодягнутися, у такому вигляді на уроки не піду. Час ще є, сказала вона.

Звичайно, показуй, де живеш, погодився він.

Будинок Люби виявився недалеко. Вона зайшла всередину, а через кілька хвилин вийшла в іншому одязі, у світлому плащі. Дощ і далі моросити.

Любо, давай зустрінемося ввечері?

Навіщо? У тебе ж дружина

Та ми ж десять років не бачилися. Поговоримо, якщо, звісно, ти зможеш, раптом подумав, що її чоловік може не відпустити.

А ти зовсім не змінилася, тільки стала серйознішою, ще красивішою, погляд впевненіший.

А тобі дружина дозволяє робити компліменти іншим жінкам? запитала Люба, кинувши погляд на його обручку. А у неї кільця не було Борис це відразу помітив.

Ну, Любочко, це від щирого серця. А ти все така ж гостра на язик

Гаразд, он на вїзді є альтанка, зустрінемося там, погодилася вона.

Вони засміялися, обом здалося, що та стара образа, через яку колись розійшлися, була дурною й розвіялася. Питань накопичилося багато, але з чого почати поки не знали.

***

Десять років тому вони закінчували інститути. Люба педагогічний, Борис юридичний. Їхній роман тривав вже другий рік, вони будували плани, але не могли вирішити, де житимуть після навчання.

Любаш, я їду додому в село. Мені обіцяли посаду начальника відділу судових виконавців. А ти, як моя майбутня дружина, поїдеш зі мною, рішуче заявив Борис.

Але Люба мріяла залишитися в місті.

Ні, я в село не хочу. Стільки років пройшло, а ти не можеш відірватися від свого села,