Тиша, що нагадує про шум життя

Ой, внучата мої, слухайте бабусю Хоч у будинку для літніх і тихо, але мені ця тиша нагадує, як колись гуло життя навколо. А знаєте, що найяскравіше в памяті? Не свята, не подарунки, а оті дурниці, через які сімї розпадаються.

Були в мене знайомі Ганна Степанівна та її син, Миколка. Жили собі спокійно, поки той не привів додому якусь дівчину. Звали її Марічка. Гарненька, нафарбована, нігті як кігті, а от біда до роботи чи до господарства руки в неї були, як у ледачиці.

Ганна Степанівна ще з першого погляду брови насупила:
Щось ця маркіза мені не подобається.

І недарма! Бо коли Марічка вперше посуд мила то скоріше його заляпала, ніж вимила. Ще й гордо заявила:
Я не для того, щоб руки псувати!

А теща їй у відповідь:
І я за тобою прибирати не збираюся. Мий, бо в хаті не ресторан!

А та лише плечима знизала. Ну, думаю, довго цей цирк не протримається. Але Миколка вперся:
Я її люблю! Одружуся!

Ганна Степанівна його й так, і сяк відмовляла, але даремно. За два місяці весілля справили, а ще через тиждень ключі від квартири молодим віддали.

Та недовго раділа прийшла якось у гості, а там Ой, внучата, такий безлад, що хоч візьми й викинь усе на смітник! Купи пилу, брудний посуд, речі розкидані. А Марічка, замість взятися за ганчірку, сидить, нігті розглядає та каже:
Я в пошуках себе. Робота саме мене знайде, коли настане час.

А теща їй на це:
Не робота тебе знайде, а судові пристати, коли Миколку за борги схоплять!

Бо хлопець уже два кредити мав, а третій узяв на її хотілки. А Марічка, уявіть, ще й авто захотіла.
Навіщо? питає теща.
Щоб на співбесіди їздити, з машиною ж до тебе поважніше ставляться! гордо відповідає.

Так вони й перекидались словами, поки Ганна Степанівна, витерши пил зі столу, не промовила:
Я свого сина знаю. Довго ти тут не протримаєшся.

А та їй у відповідь:
Він мене любить!

Але теща вже твердо вирішила більше ні копійки на їхні капризи не дасть. І не помилилась: за місяць Миколка прибіг не за машиною вже, а просити, щоб мама кредит на себе оформила.
Для нас, мамо! Я ж сам віддаватиму! благає.

А вона йому:
Я знаю, кому ти ту машину обіцяв. Але за мій рахунок нізащо.

Пішов він похмурий, сказав Марічці, що грошей не буде. А та як заверещить! Скандал влаштувала, наче їй всю зарплату вкрали.

Ось тоді Миколка й не витримав. Зібрав речі тієї красуні та виставив за двері. І подали на розлучення.

Отак, дітки, буває: думаєш, кохання навіки, а воно як калина під дощем, швидко обсипається. Бо любов це не макіяж, без праці та поваги вона швидко стирається.

Хочете, розповім, як вони потім жили? Бо це теж цікава історія