Самотність і диво: історія однієї бабусі

Ой, слухай, я розповім тобі одну історію про бабусю з двадцять третьої. Сижу собі в домі для літніх, часом згадую минуле, і ось ця історія сама виринає з памяті.

Була в нас у підїзді одна бабуся із квартири 23. Ну, чесно кажучи, ніхто її не любив. Навіть імя її мало хто знав ні як звати, ні по батькові. Та й кому воно було потрібно?

Вона була крихітною, сивою, у товстих окулярах, які трималися на лейкопластирі сірому, старому. Ходила тихенько, шаркаючи ногами в пошарпаних черевиках з дірками на носах. У руці авоська, а поруч бігла маленька собачка. Така собі крихітка, але гавкала на всіх, ніби великий пес. Особливо на тих, хто наближався до її дверей. А відвідувачів було багато сусіди не витримували трьох речей.

По-перше телевізор. Він гув від ранку до ночі, на повну гучність. По-друге таргани, що повзали з її квартири по всьому підїзду. І по-третє той задушливий, неприємний запах, який ніяк не вивітрювався. Навіть ліфт і сходи ним пропиталися.

Люди сердилися, сварилися, питали: “Коли це скінчиться?” А бабуся лише дивилася на них своїм маленьким, примруженим поглядом, усміхалася, немов дитина, і казала:
Зараз, зараз…

І на якийсь час все затихало. Але ненадовго.

А знаєш, як її звали? Олена Степанівна. Їй було вже за вісімдесят. Минулого року вона сильно захворіла застуда забрала слух. Хотіла апарат, але грошей не було, а черга на роки. Пенсія копійки: комуналка, ліки, а ще треба годувати Гарусю свою маленьку собачку.

Гаруся це був її єдиний друг. Вона зявилася багато років тому, коли чоловік помер, а діти й рідні нікого не лишилося. Олена йшла з магазину під дощем і побачила на смітнику маленьке цуценя брудне, тремтяче, зовсім самотнє. Хотіла пройти повз, але воно пішло за нею. Так і залишилося.

А та квартира Ніби відьмин куточок: бруд, запах, таргани. Але Олена, схоже, або не помічала, або не хотіла. Сусіди ж все більше обурювалися ніби боротьба була марною.

А потім зявилася Іра нова сусідка, розлучена, з сином Яриком. Спочатку вона не звертала уваги на хаос, але одного вечора побачила тарганів на своїй кухні і це була остання крапля.

Але сусідка з третього поверху розповіла їй про Олену Степанівну. Про телевізор, тарганів, про самотнє життя. Іра зрозуміла її біль адже сама знала, як це бути однією. І вирішила допомогти.

Так почалося щось нове: Іра з Яриком приходили до бабусі, приносили їжу, грали з Гарусею. Олена Степанівна ожила адже тепер у неї була сімя.

З часом запах зник, таргани теж, а телевізор став тихішим. Але пішли плітки мовляв, Іра хоче квартиру собі забрати. Їй було байдуже головне, що вона дарувала Олені трохи тепла.

Минув рік. Одного дня Олена Степанівна пішла. Її провели тихо, без зайвої метушні так, як вона й любила. Гаруся залишилася з Ірою та Яриком тепер вони справжня родина.

Так от, життя буває жорстоким, але навіть у самотності може статися маленьке диво коли хтось прийде і подарує трохи любові. І це справжнє щастя.