— «Як же я сумую…» — прошептала Марія, здригнувшись від звуку власного голосу в тиші кімнати.

«Як же я сумую» прошепотіла Оксана, здригнувшись від власного голосу в порожній хаті.

Її пальці завмерли над старим фотоальбомом. На вицвілому знімку Андрій сміявся, піднявши на плечі маленького Дениска. Оксана акуратно провела кінчиками пальців по його обличчю. Девять років минуло, а біль залишилася такою ж гострою.

За вікном лютувала завірюха, кидаючи сніжини в шибки. Оксана підвелася й підійшла до підвіконня, де стояла тарілочка із запаленою свічкою. Роковини. У такі ночі його відсутність особливо тиснула.

«Я справляюся, чуєш?» промовила вона до порожнечі. «Дениско вже майже догнав тебе зростом. А Ваня він так схожий на тебе».

У печі потріскували дрова. Оксана закуталася в старий плед і сіла у крісло. Стара деревяна хата скрипіла під поривами вітру.

Вона й не помітила, як дрімала. Може, пройшло кілька хвилин, а може, годин, коли три гучні удари в двері розірвали тишу.

Оксана стрепенулася, миттєво прокинувшись. Серце забилося, наче божевільне. Хто міг прийти в таку заметіль? До найближчих сусідів цілий кілометр.

Стук повторився три чіткі удари, ніби хтось наполягав.

Оксана рушила коридором, у темряві шукаючи опору. Її погляд впав на кухонний ніж на столі. Вона схопила його й міцно стиснула рукоятку.

«Хто там?» голос тремтів.

Тиша. І знову три удари, ще наполегливіші.

Оксана притиснула ніж до стегна й лівою рукою повернула замок. Холод повітря ввірвався всередину разом із хмарою снігу, а на порозі

«Оксанко, це я. Я повернувся».

Андрій. Її Андрій. Той самий, що зник девять років тому. Щетина на обличчі, втомлені очі, знайома усмішка.

Ніж випав із онімілих пальців. Оксана захиталася, ледве вчепившись у косяк.

«Це не» вона ледь дихала. «Тебе більше немає».

«Я тут», він крокнув уперед і обняв її.

Теплий. Справжній. Пахне морозом і землею. Оксана вчепилася в його куртку, вткнула обличчя в плече, і сльози полилися рікою. Ноги підкорилися, і вони обидва опустилися на підлогу в сінях.

«Як?» лише й вимовила вона.

«Знаю, тобі важко зрозуміти, Андрій гладив її по волоссю. Але я все поясню. Давай спочатку зачинимо двері. Холодно».

Він допоміг їй підвестися. Оксана не відпускала його ані на мить, ніби боялася, що він розчиниться.

«Хлопці?» спитав він, озираючись.

«Сплять, Оксана не могла відірвати очей від його обличчя. Вони виросли».

«Я знаю», усміхнувся він із легким смутком.

«Як таке можливо? вона торкнулася його щоки тремтячими пальцями. Тебе ж тебе більше немає. Я була там».

«Пішли, він узяв її за руку. Нам треба поговорити. Часу небагато».

Вони повернулися в кімнату. Оксана запалила ще одну гасову лампу. Андрій сів на край столу, уважно оглядаючи хату, ніби намагаючись запамятати кожну дрібницю.

«Ти дбайливо зберігаєш дім», сказав він із теплотою в голосі.

«Про що ти? знесилено промовила Оксана. Де ти був? Чому зараз?»

Андрій глибоко зітхнув і подивився їй прямо в очі.

«Я все розповім. Тільки сядь, будь ласка».

Оксана підкинула кілька полін у піч.

Полумя розгорілося яскравіше, наповнюючи кімнату мяким жовтогарячим світлом і химерними тінями.

Вона вагалася, ніби відтягуючи момент, потім підійшла до старого серванта й дістала його чашку темно-синю, з відколотим краєм. Девять років ця чашка стояла неторканою, наче чекала господаря.

«Не чекав, що ти її зберегла», у голосі Андрія пролунав здивування, коли він узяв чашку з гарячою кавою.

Оксана пильно вдивлялася в нього, боячись пропустити найменшу деталь. Її погляд ковзав по знайомим рисам: зморшка між брів, шрам на підборідді, отриманий у дитинстві. Рука сама тягнулася до нього пальці обережно торкалися запястя, плеча, щетини на щоках, наче перевіряючи, чи не грає з нею зір.

«Ти справжній», прошепотіла вона пересохлими губами. І лише тоді спитала ледве чутно: «Розкажи де ти був усі ці роки?»

Андрій довго мовчав, дивлячись на вогонь у печі, перш ніж почати говорити.

«Після того, як я пішов, я не потрапив туди, куди йдуть усі, промовив він. Я загубився. Не дійшов до кінця».

Він ковтнув кави й продовжив:

«Спочатку було щось на кшталт темного, вязкого простору. Як туман, але щільний, майже відчутний. Я довго блукав там, не розуміючи, чи я живий, чи вже ні».

Оксана слухала, затамувавши подих. Вона так міцно стискала його руку, що пальці почали дерев