— Доченько, молю тебе, змилуйся, вже три дні як я не їла навіть шматочка хліба, а в мене не залишилося жодної копійки — благала бабуся продавницю.

Ой, слухай, я тобі розповім одну історію…

“Будь ласка, доню, змилосердься, благала старенька продавчиню. Вже три дні, як я не їла ні крихти хліба, а в мене грошей і копійки не лишилося”.

Холодний зимовий вітер проймав до кісток, обвіваючи старі вулички Києва, ніби нагадуючи про часи, коли тут ще жили люди з теплими серцями і щирими поглядами.

Серед сірих стін і облуплених вивісок стояла літня жінка. Її обличчя було вкрите мереживом зморшок, кожна з яких розповідала історію болю, стійкості та втрачених надій. У руках вона міцно стискала потерту торбинку з пляшками останніми свідками минулого. Очі були вогкі, а сльози повільно котилися по зморшкуватим щокам, нікуди не поспішаючи в холодному повітрі.

“Будь ласка, донечко… прошепотіла вона, ніби листок на вітрі. Три дні без хліба. Нема в мене ані копійки… Аби шматочок купити”.

Її слова зависли в повітрі, але за склом кіоску продавчиня лише холодно похитала головою.

“Ну й що? відповіла вона роздратовано. Тут пекарня, а не пункт прийому пляшок. Хіба не бачиш? На вивісці ясно написано пляшки здають у спеціальному місці, там і гроші дають… На хліб, на їжу, на життя. Що ж ти від мене хочеш?”

Старенька збентежилася. Вона не знала, що пункт прийому закрився о дванадцятій. Запізнилася. І ця маленька нагода, яка могла б врятувати її від голоду, тепер була втрачена. Колись вона й подумати не могла про збір пляшок. Вона була вчителькою, освіченою жінкою з гідністю, яку не втрачала навіть у найважчі дні. А тепер… тепер стояла перед кіоском, як жебрачка, відчуваючи, як гіркий присмак сорому наповнює її душу.

“Ну що ж, продавчиня трохи помякшила тон, менше спати треба. Завтра, якщо принесеш пляшки зранку, приходь, тоді й поїси”.

“Донечко, благала жінка, дай хоть четвертинку буханця… Заплачу завтра. Так крутиться голова… Більше не можу…”.

Але в очах продавчині не було і іскри співчуття.

“Ні, різко відрізала вона. Не благодійність тут. Сама ледве кінці з кінцями звязую. Щодня такі, як ти, приходять, а я ж не можу всіх годувати. Не заважай, черга стоїть”.

Поруч стояв чоловік у темному пальто, загублений у думках. Він здавався відстороненим, ніби перебував у іншому світі світі турбот, рішень, майбутнього. Продавчиня вмить змінилася, ніби перед нею зявився не звичайний покупець, а важливий гість.

“Доброго дня, Павле Івановичу! радісно вигукнула вона. Сьогодні якраз привезли ваш улюблений хліб з горіхами та сухофруктами. І ватрушки свіжі, з абрикосами. Вишневі вчорашні, але теж смачні”.

“Доброго дня, відповів він розсіяно. Дайте хліб з горіхами та шість ватрушок… Вишневих”.

“Чи може абрикосових?” спитала вона з усмішкою.

“Не важливо, пробурчав він. Нехай абрикосові”.

Дістав гаманець, вийняв велику купюру і мовчки подав їй. Раптом його погляд випадково