Бабуся дала гроші зеку на автобус. Пізніше до неї навідалися непрохані гості

**Зоя все життя працювала вчителькою, а тепер змушена була торгувати овочами на ринку через мізерну пенсію. Зять привів у свою квартиру нову дружину, а дочка з дитиною повернулася жити до матері. Зоя допомагала їй, як могла.**

— Мам, мені перед тобою соромно, — казала Еля. — Ти весь день то на городі, то на ринку. Краще б відпочила трохи.
— Нічого, доню. Поки маю сили, допоможу тобі та онучці. Ви ж теж не стоїте осторонь — половину городу разом за кілька днів випололи! Я б сама не впоралась. А Лесі треба ж нові чобітки до школи, — відповідала Зоя з усмішкою.

Так і жили, підтримуючи одне одного, сподіваючись, що колись і в них настане світлий день.

Одного ранку Зоя вирушила на ринок. Її місце було зручним, тож покупців вистачало. Це не сподобалося іншим продавцям, особливо Людмилі, знайомій Зої.
— Чого ти так довго спиш? Твоє місце я вже зайняла, тож шукай інше, — заявила Люда без церемоній.

Зоя не стала сперечатися. Вона розклала овочі неподалік, поряд з товаром сусідки Тані.
— Як твій зять? Не повернувся? — запитала Таня.
— Ні, — зітхнула Зоя. — Має вже своє життя.
— Молодь тепер для себе живе, а про родину не думає, — з сумом промовила Таня.

Близько обіду до ринку підійшов дивний молодик у старому одязі.
— Невже з в’язниці? — перешіптувалися продавці, дивлячись на нього з острахом.

Хлопець підійшов до Зої і несміливо запитав:
— Тітко, нема грошей зовсім. Можна взяти кілька яблук у борг?
— Бери так, не треба нічого, — відповіла Зоя. — А чому в такого молодого хлопця немає грошей?
— Додому добираюсь. Відсидів через дурість. Повівся на жінку, а вона підставила, — розповів той.

Потім хлопець знову підійшов і, опустивши очі, попросив:
— Позичте трохи грошей, тітко. Інакше додому не потраплю. Поверну, чесно!

— Скільки треба?
— Тисячу.

Зоя, незважаючи на осудливі погляди інших продавців, простягнула хлопцю гроші.
— Бери, не йти ж тобі пішки, — сказала вона.
— Спасибі вам величезне! — щиро подякував він. — Мене Паша звати, а як ваше ім’я?
— Зоя Федорівна, — відповіла жінка.

Повернувшись додому, Зоя застала дочку хворою. Весь тиждень вона лікувала Елю народними методами, а ввечері розповідала внучці казки біля печі.

Аж раптом стук у двері. Відчинивши, Зоя побачила знайомого хлопця.
— Паша? — здивувалася вона.
— Так, це я. Пробачте, що не одразу повернув борг. Було складно, — сказав він.

Еля, побачивши гостя, запропонувала сісти за стіл. За вечерею Паша розповів свою історію та повідомив, що повернувся на роботу завідувачем клініки.
— Якщо буде потрібно, приходьте до мене, — додав він, поглядаючи на Елю.

Через тиждень біля будинку зупинилася машина, з якої вийшов Павло з великим букетом квітів.
— Доню, подивись у вікно! Наречений твій приїхав, — вигукнула Зоя.
— Нарешті і на нашій вулиці свято! — засміялася Еля, обіймаючи маленьку Лесю.