«Боже, який сором!» — Вибір був безжальним: вийти заміж за нелюбого чи стати посміховиськом.

«Боже, який сором!» — Віра стояла, ніби світ розвалився під її ногами. Вибір був жорстокий: вийти заміж за нелюбого або стати посміховиськом для всього села. Сльози котилися по її щоках, а голос дрижав від відчаю:

— Що ж тепер буде, мамо? Всі будуть перешіптуватися за спиною, що наречений кинув мене прямо перед весіллям…

Краще б земля розступилася і поглинула її, ніж дивитися в очі сусідам. Мати гладила дочку по голові, шепочучи: «Не плач, Віро, щось придумаємо». Але в голові Надії Федорівни вже дозрівав план — зухвалий, безумний, такий, від якого захоплювало дух.

А що, коли знайти нового нареченого просто зараз? Вона різко піднялася, крикнувши сусідові:

— Петро, заводь машину! Їдемо на вокзал до ранкового потяга!

Петро, посміхнувшись, тільки знизав плечима:

— Для тебе, Надіє Федорівно, хоч зірку з неба. Але ти серйозно? Нареченого шукати?

— Серйозніше нікуди, — відрізала вона, грюкнувши дверима автомобіля. — Гроші люблять всі, знайдемо добровольця.

На пероні вона підійшла до двох симпатичних хлопців, перекинулася парою слів, і вже веде їх до машини. Петро витріщив очі:

— Це що, наречений і свідок?

— Так, Петре, — гордо промовила Надія. — Євген і Назар. Їдемо в магазин за костюмами, а потім — на весілля!

Гості вже гомоніли: «Наречений приїхав! Ура!» Віра вибігла назустріч, але застигла, ніби громом вражена. З машини вийшли двоє незнайомців. Мати відвела її вбік і шепнула:

— Це Євген. Або виходиш за нього заміж, а потім тихо розлучитеся, або живи з соромом. Вирішуй.

Віра кивнула, не в силі мовити ні слова. А через хвилину на її заплаканому обличчі вже сяяла усмішка.

Весілля гучало до ранку. Євген грав роль чоловіка так, ніби до цього все життя готувався. Віра навіть розгубилася: «Звідки така ніжність?» Коли гості розійшлись, вона простягнула йому руку:

— Дякую, ти мене врятував. Не хвилюйся, скоро розлучимося.

І тут стався поворот. Євген подивився їй прямо в очі і твердо сказав:

— А я не хочу розлучатися. Ти мені сподобалася з першого погляду.

Віра остовпіла.

— Ти жартуєш? Один клявся в любові й утік, а чужа людина раптом хоче залишитися назавжди?

— Чужій? — з легкою образою відказав Євген. — Моя мама все життя боялася, що я не одружуся. А я говорив: «Моя доля сама мене знайде». І ось ти переді мною. Думай, Віро, але я просто так не відступлю.

Що було далі? Віра думала. Думала так довго, що минуло 25 років. Виростили з Євгеном трьох дітей, живуть душа в душу. А Надія Федорівна досі дивується: як сором на все село обернувся щастям на все життя? Може, перечитати цю історію ще разок — раптом там заховано секрет, як доля сама стукає в двері?