«Чоловік для серйозних намірів»

1 січня

Олена стояла біля вікна й дивилася на пустілий двір. Утоптаний сніг був укритий блискітками від петард, а на голі гілки кущів чіплялися шматочки ялинкового дождику. Київ наче вимер. Усі спали після довгої новорічної ночі. В серці Олени була така сама порожнеча.

Як вона могла так помилитися? Чому не відчула брехню? Тепер багато що стало зрозуміло, а тоді… Андрій здавався розумним, люблячим, трохи ображеним на батька. Саме так — здавався. А вона повірила, що він її кохає.

Клавка дверей клацнула, і Олена здригнулася. Вона підготувала палку промову, але зараз усі слова вилетіли з голови. Тихий крок застиг за її спиною. Вона напружилася, стримуючи подих. По шиї пробігли мурашки від теплого подиху Андрія.

“Оленко…” — промовив він, схилившись до її плеча.
Вона відійшла.
“Ти ще сердишся на мене?” — умовляючим тоном запитав він. “Не знаю, що на мене нашло. Він так на тебе дивився. Мене просто затопила ревнощі…”

Олена мовчала.

“Ти сама винна. Усміхалася, притулялася до нього, не відводила очей. Я не витримав.”
“Не вигадуй. Ми просто танцювали,” — сухо відповіла вона.
“Ну даруй мені. Заревнував. Це ж природньо, коли кохаєш.”

Він спробував повернути її до себе, але Олена зіпнула плечима, скидаючи його руки.
“Смішно, їй-богу. Я ж вибачився,” — миролюбно додав Андрій.
“Ти мав вибачатися не переді мною.” — Вона глянула на нього й знову відвернулася.

“Та я вже до лікарні їздив, вибачився перед твоїм моряком.” — В очах Андрія блиснула злість, але Олена не бачила. Він продовжував: “Він заяву не подав, мене відпустили. Давай забудемо. Він вилікується — прийде до нас, вип’ємо на брудершафт.”

Олена різко обернулася.
“До нас? Забудемо? Вип’ємо? Нас немає. І не буде. Залиш ключі й іди.”
“Отак от? Тепер до тебе його пускатимеш?” — Лагідний тон зник, голос став злим.

“Йди геть. Ти обдурив мене.” — Як вона не намагалася стримуватись, образа й гнів прорвалися назовні.
“Треба було й тебе вчити, а не лише його. Пам’ятаєш, що мені казала?”

Андрій схопив її за руку, стиснув, різко притягнув до себе. Вона побачила в його очах ненависть.
“Відпусти, мені боляче,” — прошепотіла вона.
“Я витратив на тебе стільки часу. Ні, рибко, я нікуди не піду. Ти вийдеш за мене!”

Він дістав із кишені каблучку й намагався надіти їй на палець. Олена рвонулася, але він стиснув її ще міцніше.
“Ні! Я не вийду за тебе!” — З очей бризнули сльози.
“Вийдеш, якщо хочеш, щоб твій моряк залишився живий.”
“Ти нічого не зробиш.”
“О, ще як зроблю…”

———————

Кілька років тому

“Я завтра їду,” — сказав Ігор.
Олена йому подобалася. Дуже. Але він боявся сказати, що їде. Вони лише почали зустрічатися.
“Куди?”
“До Одеси. Вступив до морської академії. Пробач, що не казав…”

“Дзвонитимеш?” — образила Олена.
“Не надувайся. У нас немає моря. Я не хочу, щоб ти відчувала себе зобов’язаною чекати.”
“Ти за мене не вирішуй!”

“Оленко, ти теж вступатимеш до університету. Там багато хлопців…”
“Тоді їдь!” — крикнула вона й пішла геть.

Він хотів наздогнати її, але зупинився.

Як же раділа Олена, коли Ігор приїхав на зимові канікули. Вони гуляли містом, ходили в кіно. Він розповідав про навчання, про море, а вона слухала й мріяла, щоб він поцілував її.

Але він лише торкнувся губами її замерзлої щоки й пішов.

Так, в університеті було багато хлопців. Але їй був потрібен лише Ігор. Він дзвонив рідко, питав про навчання, але варто було їй зізнатися, що сумує, — він швидко змінював тему.

Коли померла тітка, виявилося, що та залишила Олені велику квартиру в центрі. Батько був у захваті.
“Вийдеш заміж — з чоловіком там і житимете,” — мріяла мати.

Олена нікому не розповідала про квартиру, але хтось дізнався. Хтось позаздрив, хтось назвав її гордовитою.

На другому курсі вона познайомилася зі старшокурсником Андрієм Коваленком. Одного разу він підсів до неї в їдальні. Почали зустрічатися. Адже Ігор далеко, чекати не просив…

“Коваленко… Це не син заступника мера?” — зацікавився батько.
“Не знаю,” — знизала плечима Олена.
“Запитай. Парень, здається, серйозний. Гідний наречений.”

Андрій підтвердив.
“Я нікому не говорив. Як ти здогадалася?”
“Не я. Батько.”

Він обраАле через рік після весілля з Ігорем, коли вони вже жили в Одесі, Олена знайшла листа від Андрія — виявлялося, він ніколи не був сином заступника мера, а лише використав її для життя в тій квартирі, і лише тепер, коли вона продала її, він спробував повернутися.