Чому я пустила сина з дружиною жити до себе – досі не розумію

Валентина Семенівна, шістдесят три роки, мешкаю в двокімнатній квартирі в спальному районі Києва. Я – вдова, та пенсія в мене невелика, але на життя вистачає. Два роки тому мій син Андрій одружився, і я, як будь-яка мати, була дуже рада. Бо молодий, працює, а його дружина Дарина, молодша на пару років. Одружилися, вінчалися, а жити немає де. Свого кутка немає. Сказали: «Мамо, можна трохи у вас пожити? Ми скоро на перший внесок накопичимо й підемо на свою квартиру».

Я, як дурна, зраділа, думаю — онуків поняньчу. Пустила їх до себе. А тепер не знаю, як з цієї ситуації вибратися. Бо те «трохи» втяглося вже на два роки, та й жити ні мені, ні їм.

Спочатку я намагалася не втручатись. Молоді, сім’я, звикають одне до одного. Я їм не заважала, готувала, прала, все як треба. Та потім Дарина завагітніла. Рано, але думаю — Бог дав, то значить так має бути. Народився онук, Матвій, чудовий, як не кажи. Але з його народженням усі «заощадження» кудись поділися. Ми всі знаємо, скільки коштує дитина: підгузники, суміші, пюре — усе дорого, а Дарина ще й привередлива — тільки імпортне, тільки протерміноване.

Я не проти допомогти. Але я не наймичка. Виходить, я і нянька, і куховарка, і хатня робітниця в одній особі. Молода мама дуже «втомлена». Матвій, бачте, не дає їй спати. От і лежить вона до полудня з телефоном. Дитя в манежі, вона на дивані. Телевізор працює, обід я приготувала, підлогу помила, онука скупала. А Дарина скаржиться, що «втомилася».

А син? Андрій на роботу ходить мовчки, а якщо я з ним заговорю, відмахується: «Мамо, не втручайся». А Дарина в домі господарка. Я — їй слово, вона — мені три, та все на високих тонах. А потім син мене звинувачує, що я «пригнічую» його дружину. Пригнічую! Це я, котра їх обох витягує!

Не знаю, що й робити. Кажу Андрію: «Сину, шукайте квартиру. Я втомилася». А він — «Немає грошей, мамо». Я запропонувала: давайте обміняємо квартиру. Я собі візьму однокімнатну, а ви – скиньтеся, іпотеку візьміть, і живіть, як дорослі люди. Самі себе забезпечуйте. А я онуку допомагатиму, але лише якщо зможу. Та ні, син лише киває, а справа не зрушується.

Розумію, що їм важко, вони молоді. Але я теж не залізна. Тиск, суглоби, безсоння. Як тільки їм треба, я одразу — в лікарню, ін’єкції, з онуком сиджу без перерви. А коли кажу, що мені важко, дивляться на мене, як на зрадницю.

Нещодавно стався скандал. Зранку встала, прибрала кухню, зварила онуку кашу, як завжди. А Дарина піднялася і заявляє: «Чому знову не те пюре? Я ж казала — банкове!» Я не витримала. Сказала, що я бабуся, а не робот на кухні. Що вони самі мають свою сім’ю забезпечувати. Вона в сльози, син за неї заступився, двері захлопнули, пішли. А через годину повернулись, наче нічого не сталося. Навіть не вибачились.

Щоранку прокидаюся і думаю: навіщо я їх пустила? Чому не настояла на початку? Бо ж мати. Люблю сина. Але все частіше ловлю себе на думці — люблю, але втомилася. І коли сідаю пити таблетки від тиску, думаю — може, й правда пора їх вигнати? Врешті-решт, зекономлю нерви, але хоч не зійду з розуму.

Скажіть мені — я одна така наївна, чи хтось ще в моєму віці потрапляв у таку пастку?