Чому Віра ніколи не дізналася правди про розлучення батьків.

Чому мама з татом не стали жити разом, Соломія так і не дізналася.

Їй ледве виповнилося три, коли батьки розійшлися. Мати з маленькою Соломією повернулася з Києва до рідного села у Вінницькій області.

— Ось і все встигла, — не втрималася баба Параска, зустрічаючи їх біля хвіртки. — Навчилася, вийшла заміж, народила, розлучилася. У вас, молодих, як на швидкостях…

Кажуть, судити треба не по словах, а по хлібі.

Баба Параска була доброю. А те, що буркотіла і лаялася — так хто ж з нею не звик?

Зате які вареники ліпила! А скільки казок знала…

Соломія обожнювала, коли її вкладала спати бабуся. Присяде на ліжко, підправить ковдру та й почне розповідати історію за історією.

Звісно, кожна дитина хоче ще й обіймів, поцілунків, теплих слів. Але баба Параска була з тих, хто «сюсюкань» не терпів. Обійняти перед сном, сказати, як любить — не її стиль.

Мати Соломії успадкувала цю манеру спілкування.

Іноді дівчинка думала: може, просто не люблять?

Але одного разу Соломія захворіла так, що три дні лежала з гарячкою, а швидка все не їхала. Баба Параска не відходила від неї ні вдень, ні вночі. Мати була у від’їзді.

Якщо згадати, то з бабусею Соломія проводила часу більше, ніж із мамою.

— Коли мама приїде? — допитувалася вона.

— Як влаштує своє життя — тоді й приїде, — завжди відповідала бабуся.

Що означає «влаштувати життя» — дівчинка не розуміла. Але питати боялася.

А потім мамині поїзди стали рідшими, а згодом і зовсім припинилися. «Нарешті влаштувала», — із полегшенням подумала Соломія.

Та от тільки мати ходила сумна. Ніби не бачила доньки, завжди думала про щось своє.

А далі — захворіла. Спочатку здавалося, нічого страшного.

Але вона почала гірше їсти, постійно намагалася прилягти. Не спала, просто лежала із заплющеними очима.

— Треба до Києва, до хорошого лікаря, аналізи здати, — порадила сусідка, яку запросила баба Параска.

— Нікуди не поїду, — відповіла мати, яка до цього мовчала.

Соломія побачила, як важко їй далися ці слова.

Через тиждень стало ще гірше. До лікарні їхали вже на швидкій.

Дівчинка не знала, що бачить маму востаннє…

Тепер вони залишилися з бабою вдвох.

Ті дні злилися у важкий сон. Бабуся, яка різко постаріла… Мамині речі, які Соломія брала із собою в ліжко, вкривалася її халатом, притискала рукавички з її запахом…

— Хай би вже мене не було, — зітхала баба Параска. — Та хто ж тебе залишиться…

Вперше вона погладила онуку по голові. Соломія завмерла — раптом перестане?

Помалу вони поверталися до життя.

Дівчинка ходила до школи, допомагала по господарству, робила уроки. Дні йшли один за одним, майже однакові.

А потім вона зрозуміла: тоді була щаслива. Бо баба Параска плекала її, як тільки могла.

…У п’ятнадцять залишитися самій — не найкращий подарунок. Але доля вирішила інакше.

Якось баба Параска заснула і не прокинулася.

Соломія навіть не заплакала на похоронах. Всередині була лише пустка.

Її відвезли до дитбудинку.

Через кілька днів викликали до директорки.

— Соломіє, ми знайшли твого батька. Сьогодні він за тобою приїде. Збирай речі.

— Але ж я його не знаю…

Їхати з незнайомцем? Називати його «татом»? Вона до такого не була готова.

— Познайомишся. Тобі повезло, що він тебе шукав.

… — Ну, привіт, — чоловік у дверях виглядав так само ніяково, як і вона.

— Ходімо, — взяв її сумку й повів до машини.

Соломія не рухалася.

— Не бійся, я теж хвилююся, — він несміливо підморгнув.

«Ну і характер…» — подумала дівчинка, йдучи за батьком, якого не знала.

Дорогою мовчали.

У квартирі їх зустріла жінка у гарному платті, з добре промазаними віями та кількома перснями на пальцях.

— Познайомся, це Оксана, моя дружина, — сказав батько. — А це моя донька, Соломія.

— Дуже приємно, — Оксана кинула сухий погляд.

«Брехня», — подумала дівчинка.

Кімната вразила її — чисто, світло, дорого. Ніби в музей увійшла!

Соломія прожила там тиждень, але так і не назвала батька «татом».

Оксана поводилася так, ніби дівчинки не існувало. Вона лежала у ліжку, фарбувалася, пила каву.

Снідав Ігор — батько. Нарізав ковбаси, купував нарізний хліб.

Сам наливав доньці чай, не жаліючи цукру.

Соломія не любила такий, але мовчала. Як його звати? «Батьком» — не виходило.

У Ігора був великий джип. Він підвозив її до школи, а назад вона поверталася пішки.

— Соломіє, візьми на обід, — протягував зім’яті гривні.

Вона брала, але не витрачала. Збирала на «втечу» — мріяла повернутися в село.

«Вони мене не хочуть. Не будуть шукати…»

ААле одного разу, коли вона вже збиралася тікати, Ігор зустрів її біля школи з великою пачкою її улюблених цукерок та сказав: «Знаю, що все було не так, як треба, але давай спробуємо ще раз, доню».