Другий шанс на новий початок

Другий шанс
На душі у Соломії було сумно, як завжди після відвідин кладовища. У маршрутці поруч із нею їхало ще кілька людей. Усі — у своїх думках.

Автобус звернув з об’їзної дороги в місто. За вікном потяглися одно- та двоповерхові будинки околиці. Незабаром і вони зникнуть із лиця землі, а на їхньому місці виростуть нові мікрорайони з широкими вулицями та багатоповерхівками.

Соломія, піддавшись пориву, вийшла на найближчій зупинці. Раптом, коли приїде наступного разу, район, де вона виросла, піде в минуле? Вона йшла по вулиці з пошарпаними низькими двоповерховими будиночками й тривожно думала, що не знайде свого дому, де пройшло найщасливіше життя.

У більшості вікон не було шибок, двері під’їздів стояли розхилені, ніби відкриті роти у німому крику. Мешканців уже переселили в нові благоустроєні квартири. Пустка. Лише машини та автобуси проїжджали повз. Ось і її дім. Соломія зраділа йому, як старому другові.

Без мешканців будинок здався мертвим. Збереглася лавочка біля під’їзду, почорніла від часу. А через два будинки від нього вже визирала стріла підйомного крана. Ось-ось знесуть і цей дім.

Соломія заплющила очі й наче побачила маму у вікні другого поверху, яка виглядала її серед дівчаток, що грали у «класики» у дворі. З відкритих вікон лунало брязкіт посуду, пахло смаженою цибулею. У чиїйсь квартирі бурмотів телевізор. З вікна тітки Марії розлягався її пронизливий голос. Вона лаяла свого п’яного чоловіка.

«Соломійко, обідати!» — донісся з далекого минулого дзвінкий мамин голос.
Соломія здригнулася й розплющила очі. Ні мами, нікого — лише вікна байдуже дивилися на неї порожніми проваллями.

Але Соломія вже не могла зупинитися й згадувала, згадувала…

***

— Соломійко, обідати! — гукала у вікно мама.

І вона бігом піднімалася східцями на другий поверх, залетіла в квартиру й ще у передпокої чула мамин голос: «Мий руки й за стіл!» А тато сидів між столом і холодильником, читав газету, чекаючи, поки всі сядуть обідати…

Соломія так яскраво згадала це, навіть відчула запах кислих щів. З очей покотилися сльози, лоскочучи шкіру. Кінчиками пальців вона провела під очима, зітхаючи.

А ось вона з портфелем йде до школи. Не встигла відійти від дому на кілька кроків, як ззаду почувся тупіт Яськових ніг.

— Соломко, зачекай! — гукає він.
Догнав, пішов поруч.

— Даси алгебру списати?

— А чого ввечері не зайшов? — спитала Соломія.

— Твоя мама так на мене подивилася, ніби боїться, що я щось вкраду.

— Не вигадуй. — Соломія ледве обернула голову й глянула на Яськовий профіль.
Як він змінився за літо, виріс. Темне волосся вигоріло на сонці, а смуглява шкіра стала ще темнішою. З коміра сорочки стирчала тонка шия, на якій збоку билася жилка. Їй здалося, що вона її бачить. Ні, звичайно, не бачить. Просто колись помітила й запам’ятала.

Коли він став таким? Соломія впізнавала й не впізнавала свого друга дитинства, сусіда Яська, що жив у тому ж під’їзді на першому поверсі. Побачив її у вікно й вибіг слідом.

Ясько відчув її погляд, теж подивився на неї. Соломія не встигла відвести очі. Погляд карих очей обпік, як окріп, щоки й вуха залила гаряча хвиля сорому, серце забилося швидко й нерівно.

Батьки обоїх працювали на заводі, від якого й отримали квартири у старому фонді. Мама Яська теж була бухгалтеркою на заводі, а мама Соломії — медсестрою у лікарні. Завод теж тут, неподалік, димив високими товстими трубами.

— Ти куди збираєшся вступати? — раптом спитала Соломія.

— У політехнічний. Після інституту піду на завод інженером, а потім стану директором і все тут зміню.

— Що, правда? — здивувалася, не повірила Соломія. — Ніколи не чула, щоб хтось мріяв стати директором заводу.

— Не віриш? А ось побачиш, — упевнено сказав Ясько.

— Про інженера зрозуміло, а навіщо тобі завод? Його ж от-от закриють. Верстати старі, цехи розвалюються. Легше новий збудувати, — байдуже зауважила Соломія.

— Багато ти розумієш. Його ніколи не закриють. Він один із перших у країні. Містоутворююче підприємство. Без заводу тисячі людей опиняться на вулиці, — серйозно сказав Ясько. — А ти?

— А я вступлю до університету, тільки не тут, а у Києві. Буду перекладачем, побачу багато країн. Хоча лікарем теж непогано стати, психотерапевтом. Ще не вирішила, є цілий рік, — порисуючись, сказала Соломія.

У останню неділю вересня всім класом поїхали до однокласника на дачу святкувати його день народження. Дача неподалік від міста, на березі Дніпра. Під ногами шурхало золоте листя, низьке сонце, пробиваючись крізь рідке листя, засліплювало очі.

Батьки з дівБатьки з дівчатами накривали стіл просто в саду, а хлопці грали у волейбол, і тоді, серед шелесту листя та сміху, Ясько вперше поцілував Соломію, і вона відчула, що саме тут, у цьому місті, серед цих вулиць, завжди буде її щастя.