Я дала собі обіцянку: якщо мами не стане — піду за нею…

Взяла собі за обіцянку: якщо не стане мами — піду за нею…

Мені було всього кілька років, коли я вперше почула слово «випробування». Тоді я не зрозуміла його значення, але тепер, у свої 44, можу з упевненістю сказати: все моє життя — це низка випробувань, одне важче за інше. І якби не мама, я давно би здалася. Без неї я — ніщо. Тож прийняла рішення, яке, можливо, здасться божевіллям, але воно — моє: якщо не стане її — піду і я.

Мене звати Софія. Коли я народилася, лікарі не дали моїм батькам жодних сподівань. Рідкісна форма системного артриту, яка з кожним роком дедалі більше зковуватиме мої суглоби, відбираючи в мене свободу руху, можливості та надії. Мені було три роки, коли я зрозуміла, що не така, як інші. Інші діти могли бігати, стрибати, лазити на гірки. А я — сиділа на лавці й спостерігала. Іноді намагалася підвестися — біль пронизував до сліз.

Мої батьки відмовилися від ідеї мати другу дитину. Все своє життя вони присвятили мені. Тато, блискучий математик, покинув науку, почав приймати будь-які підробітки, щоб ми з мамою не знали нужди. Він працював по двадцять годин на добу, щоб купити нам дві квартири: одну здавати, а в іншій жити. Побудував дачу, став співвласником фірми разом зі своїм братом — все, щоб забезпечити мені майбутнє.

Він пішов, коли мені було двадцять. Залишилася мама. Єдина. Сильна. Непохитна. Красива жінка, яка ніколи не скаржиться. Вранці — зарядка, потім сніданок, процедури, крапельниці, перев’язки, відвідини лікарів, переклади, зустрічі, дзвінки, консультації, — вона поруч зі мною в усьому. Не для слави, не з обов’язку, а тому що любить.

Я навчалася вдома. Потім опанувала англійську, німецьку, італійську та французьку. Працюю перекладачем. Онлайн. Іноді мене запрошують на семінари — і мама завжди поруч. Ми з нею — єдине ціле. Вона не просто мати, вона моя всесвіт.

Так, мені боляче. Так, кожен рух — це праця. Так, у мене ніколи не буде дітей. Я не вийду заміж. Я не зіграю Шопена. Я не стану лікарем, як мріяла. Але я живу. Бо мама живе.

Ми ніколи не говоримо про майбутнє. Це наша німова угода. Я знаю, що одного дня вона піде. Так влаштоване життя. І я знаю, що моя двоюрідна сестра Ольга має про мене піклуватися — мама з нею все обговорила, оформила документи, заповіт, квартиру. Я випадково дізналася про це. Але нічого їм не сказала. Тому що якщо сказала б, то довелося б сказати правду. А правда така: я не хочу жити без мами.

Я не боюся болю. Я не боюся самотності. Я боюся пустки. А ця пустка прийде з її останнім подихом. Тоді і я зроблю свій вибір. Є безліч способів піти гідно — без жалю, без крику, без драми.

Але поки мама поруч — я буду жити. Для неї. Для її усмішки. Для того, щоб кожного ранку вона знала: я ще тут. І в цьому — увесь сенс.