Я вважала, що моя донька щаслива в родині, поки не приїхала в гості

**Мій щоденник**

Думала, що у моєї доньки щаслива сім‘я… доки не приїхала до них у гості.

Коли наша Олеся сказала, що виходить заміж за чоловіка на вісім років старшого, ми з чоловіком не заперечували. Він відразу справив враження — інтелігентний, чемний, уважний. Богдан умів подобатися. Він буквально засипав нашу доньку увагою: то квіти, то подорожі, то подарунки. А коли оголосив, що бере на себе всі весільні витрати — ресторан, сукню, відеооператорів, декор — я ледь не розплакалася. Ми були впевнені: наша дівчина потрапила у надійні руки.

— У нього власна справа, мамо, не хвилюйся, — казала Олеся. — Він забезпечений, у нього все під контролем.

За півроку після весілля Богдан приїхав до нас із Олесею. Пройшовся по квартирі, нічого не сказав. А наступного дня — замірники. За тиждень — майстри. І ось у нашій старенькій квартирі у Львові з‘явились дорогі п‘ятикамерні вікна з шумоізоляцією. А за ними — оновлений балкон, кондиціонер, навіть нову плитку на підлогу поклали.

Ми з чоловіком ніяково дякували зятю, а він лише махнув рукою: «Дрібниці. Родичам дружини — найкраще». Нам було приємно, звісно. Та й хіба можна не радіти, коли донька у достатку, у любові, з таким турботливим чоловіком?

А потім у них народився перший малюк. Все було, як у кіно: виписка з повітряними кулями, гарненький комбінезон, пелюшки з мереживом, фотограф — усе на найвищому рівні. Ми з чоловіком лише милувалися: «Ось воно, щастя».

За два роки з‘явилась друга дитина. Свято — знову, подарунки, гості. Але Олеся ніби згасла. Очі втомлені, усмішка — натягнута. Спочатку подумала — післяпологова втома. Все-таки двоє малих — це нелегко. Але з кожним телефонним дзвінком я все більше відчувала: донька щось приховує.

Вирішила поїхати сама. Подзвонила, попередила. Приїхала ввечері. Богдана не було вдома. Зустріла мене Олеся якось без ентузіазму, діти грали у кімнаті, я підійшла до них — погладила по голівках, пригорнула. Душа раділа — онуки таки. А потім, коли малюки захопилися мультиками, я тихенько запитала в доньки:

— Олесю… що відбувається?

Вона здригнулася, глянула убік, потім натягнуто посміхнулася:

— Усе добре, мамо. Просто втомилася.

— Ти не просто втомилася. Ти наче постійно пригнічена. Ти не смієшся, очі сумні. Я тебе знаю, Олесю. Розкажи мені, що не так?

Вона завагалася. І в ту мить луВона зітхоїла глибоко й прошепотіла: “Мамо, я боюсь його.”