«Як курка змінила моє життя: історія несподіваного рішення»

Ось так через курку я вигнала чоловіка. І ні трошки не шкодую.

Того дня Марічка була втомлена до останнього. Цілий ранок був у прибиранні, пранні, розкиданих іграшках, вимитих підлогах. І ось нарешті вона зазинула у духовку: курка з картоплею рум’янилася, наповнюючи кухню запахом, від якого крутилася голова.

— Ще хвилин десять, — пробурмотіла вона, поставив таймер і поспішила до ванної — за цей час вона встигла б відчистити кахель. Усе йшло, як по маслу. Поки не гримнули вхідні двері.

— Мабуть, діти повернулися, — подумала Марічка, але на порозі з’явився не син і не донька, а чоловік — Ігор, який зранку, за його словами, був «в гаражі».

— О, як смачно пахне! — задоволено потер руки він. — Обожнюю твою курку!

— Поклич дітей, нехай ідуть вечеряти, — крикнула Марічка і повернулася до раковини.

За хвилину по квартирі вже тупотіли босі дитячі ноги, хтось кидав кросівки, хтось голосно сміявся. Марічка почула, як діти сважилися, і вийшла, не дочекавшись таймера.

— Що трапилося? — спитала вона, стоячи у гумових рукавичках.

— Я хочу ніжку! — скрикнула десятирічна Софійка.

— Я теж! — унісон закричав восьмирічний Олесь.

— Адже їх дві, — розвела руками Марічка.

— Ні! Лишилася тільки одна! — Софійка тупнула ногою.

Жінка підійшла до столу. І справді — половина курки зникла. Залишилися грудки й один мізерний шматочок картоплі.

— А де тато?

— Уйшов. Забрав половину курки й пішов, — буркнув син.

Марічка схопила телефон, зателефонувала — Ігор не відповів. Виймаючи ключі, вона вилетіла з квартири. Усе кипіло всередині: знову! Він знову забрав найкраще. Тільки тепер — не собі, а своїй тусовці. Це вже було не просто жадібністю — це була зрада своїй родині.

Біля будинку, за дитячим майданчиком, на лавці сидів Ігор з друзями. У руках — пиво, на колінах — та сама курка. Ржали, жували, облизували пальці.

— Не занадто? — підлетіла до них Марічка, очів палали.

— Іди додому, потім поговоримо, — промовив Ігор, кинувши погляд на «парубків».

— Ні, говоритимемо зараз! Ти вкрав їжу, яку я готувала своїм дітям! Тобі не соромно? Тобі мало, що ти завжди забираєш собі найкращі шматки — тепер ти ще й годуєш гостей тим, що не твоє?

— Іди, поки я стримуюся, — різко відповів він, схопивши її за лікоть.

— Ти що робиш?! — Марічка рвонулася. — Ти не просто егоїст, ти злодій, Ігорю. Злодій, який краде їжу у власних дітей і годує нею горілчаників.

— Годі істеріки, Маруся, — він злитися, проковтнувши образи перед друзями. — Це один раз.

— Один раз? А фрукти? А ікра від тітки, яку ти з’їв за день? А шашлик, де ти лишив дітям пересміжені шматки, а собі взяв соковиті?

Марічка повернулася й пішла.

Ввечері, коли він повернувся, вона стояла біля вікна.

— Ти б себе збоку побачила, — сміявся Ігор. — «Розлучення через курку». Я б у «Щоденники» тебе запросив.

— Подаю на розлучення, — холодно відповіла Марічка. — Ти навіть зараз не зрозумів чому. Не через курку. Через твою звірячу жадібність і те, що ти ні про кого, крім себе, не думаєш.

— Куди я подінуся? — сопів він. — Ти навіть не смішна.

— До своєї мамочки. До тієї самої, що навчила тебе, що все найкраще — тобі. Нехай тепер з тобою й ділиться.

Ігор пішов, думаючи, що Марічка жартує. Але наступного дня вона справді подала заяву. Він оселився у матері.

А через два тижні задзвонив телефон.

— Ти була права, — зітхнула колишня свекруха. — Він і в мене все з’їдає. Куплю собі цукерки, з’їм одну — решту він зметає того ж Passenger вечора. Знаєш, я думала, ти перебільшуєш. Але він навіть з чайника останній окріп собі налити, не запитавши.

— Хочете, щоб я його назад забрала? — здивувалася Марічка.

— Та ні… просто… поскаржитися, мабуть, — хмикнула свекруха.

— Ну тоді — удачі. А я своє життя з цим пожирачем усього закінчила. І, знаєш… нарешті дихається вільно…