Як Нинка готувалася до весільного життя

Ніхто на селі не міг зрозуміти, чому Орисі так не щастить у коханні. Дівчина ладна, працьовита, розумна, вродлива. Робота чудова — ветеринаром у великому господарстві. Мабуть, справа в тому, що Орися не з цих країв. І, що там таїти, виділялась серед місцевих молодиць.
— Коли б Орися трішки корону заспустила, дивись, і чоловік у хаті з’явився б. Авжеж, добрих зараз і з ліхтариком не знайдеш, але хоч чоловічий дух буде, — почала Явдоха розмову серед бабусь, що ввечері зібрались на колодах. Вона завжди першою обговорювала гідності й вади селян. У селі всі новини вона знала раніше, ніж вони траплялись.
Та завжди знаходився їй сперечальник — Харитина. Дружили з молодості, стільки ж і спорили. Коли Харитина казала «біле», Явдоха з піною в році доводила, що «чорне».
Усі баби одразу повернулись до Харитини, чекаючи продовження комедії. Вона не зволікала:
— І що за чутки? Щоб у хаті смерділо брудними шкарпетками, треба через себе переступити? Ні, баби, послухайте її! Та й нащо той чоловік, хай тільки сморід розносить, а жінка трудитиметься. Аж гидко! Краще вже з короною ходити!
Явдоха навіть почервоніла:
— Що ти верзеш, навіть не розуміючи? Жінці належить з чоловіком жити! Щоб чоловік був у хаті!
— Ну поясни мені — навіщо? Та ж сама кажеш, що чоловіки лише завалялись! Щоб доглядати його?
Явдоха не втрималась, схопилась:
— Оце дурна баба! А дитину народити треба?
— Це ти дурна! Дитину народити, а потім цього, так би мовити, чоловіка на своїх плечах тягнути! Чи не легше в місто поїхати, знайти пристойного, гарного, та й дитину завести? А не годувати дармоїда-пияку все життя, а жити для себе?
Баби ахнули. Найпалкіші сварки спалахували між подругами саме з моральних питань. Одного разу так посварились, що місяць не розмовляли — навіть на колоди не виходили. Тоді бабам неможливо було нудно. А справа в тому, що у Явдохи був один чоловік, якого вона двадцять років як поховала, а у Харитини — троє, і зараз до неї навідувався Василь-муляр, пропонуючи господарства поєднати. Харитині вже за сімдесят, а колишньому муляру майже вісімдесят, й нічого.
Тож думки подруг завжди були протилежними.
І тепер усе могло закінчитись лютою лайкою, якби не з’явилась сама героїня розмов.
— Добридень, дівчата!
Орися зупинилась і з посмішкою глянула на бабусь.
— Здоровенькі, Орисю! Здається, з міста?
— З міста, Харитино Семенівно. Привезла краплі від бліх, тож скажіть, у кого кіти сверблять — зайду, закапаю.
— Ой, Орисю, а як же без бліх у котячих!
— Ну що ви, Явдохо Єгорівно! Тепер краплі — раз закапав, і півроку свого пухнастика з ліжка не проженеш.
Тут знову вступила Харитина. Зневажливо глянувши на подругу, сказала:
— Орисю, дякую, до мене заходь. Я, на відміну від деяких цікавіших, що живуть у минулому столітті, розумію, як це корисно. А на таких не зважай, от якщо вони й миються золицею в лазні — теж не здивуюся!
І Харитина заголосила вереском від реготу. А Явдоха почервоніла від люті.
Орися посміхалась. За шість років у селі
Орися глянула на темніюче небо, де загорались перші зірки, і з легким серцем відчула, що щастя — це не чоловік поруч, а втеплена хатка, каша у кота Сірка та той самий непосида порося на ім’я Буряк, що вже похрупував на всю підвію своєю вечерею.