«Якби в тебе була хоч крапля совісті, ти б хоч раз помила за собою посуд!» І тепер мене звинувачують у руйнуванні сім’ї.

Я їй та й кажу: «Якби в тебе хоч крапелька совісті була — хоча б раз помила б за собою посуду». А мій син тепер звинувачує мене, що я руйную його сім’ю.

Мені був лише 22, коли мій чоловік нас кинув. На руках — дворічний син. Олежко. Його, мабуть, давили родинні обов’язки — треба було працювати, заробляти, думати не лише про себе. А він хотів іншого: легкості, розваг, молодших жінок. І пішов. Просто одного дня не повернувся. Неважливо, яким він був чоловіком — але разом якось легше. А тоді все впало на мої плечі.

Олежко пішов у садочок, а я — на роботу. День за днем. Бувало, поверталася ледь жива. Але вдома завжди був лад, їжа на плиті, дитина — чиста, сита, у випрасуваному. Так мене виховала мама. Тодішнє покоління було зовсім інше.

Не приховую, Олежка я зіпсувала. У двадцять сім років він навіть картоплі підсмажити не вміє. Усе робила за нього. А потім він одружився. Я навіть зраділа: нехай тепер дружина піклується. Я ж нарешті візьмуся за себе. Може, знайду підробіток або просто відпочину після усіх цих років. Але не тут-то було.

Олег заявив: «Мамо, ми з Марійкою трохи поживемо у тебе, поки не вирішимо». Ну що ж, пустила. Думала — молоді, нехай живуть. Марійка готуватиме, прибиратиме, пратиме, як і належить дружині. Я потерплю. Та вийшло зовсім інакше.

Марійка виявилася… м’яко кажучи, не господаркою. Не прибирає, не миє, не прає ні своїх речей, ні Олегових. Навіть чашку за собою не вмоє. Три місяці я жила, як у гуртожитку — мало що по черзі біля плити не стояли. Готувала на трьох, прибирала, прала, виносила сміття. А вони? Марійка цілими днями гортала телефон або гуляла з подружками. Олег працював, а вона — нічого не робила.

Коли я поверталася з роботи, бачила справжній безлад. Брудна посуда в раковині, на столі — крихти, на підлозі — волосся. У холодильнику — пусто. Ні борщу, ні юшки, навіть яєшні. Все лягало на мене: зайди в магазин, купи продукти, приготуй, а потім ще й прибери за всіма.

І так тяглося тижнями. Одного разу Марійка підійшла до мене на кухні, коли я мила посуд, і спокійно поставила біля раковини тарілку. Стару, з залишками їжі, з мушками. Видно, пролежала в її кімнаті не один день. Я не витримала.

Кажу: «Марійко, якщо в тебе є хоч крапля совісті — помий посуд. Хоч раз. Я не прибиральниця. Я працюю, втомлююся. Ти молода, сильна, доросла жінка. Що тут складного — віднести тарілку й вимити її?»

А знаєте, що вона зробила? Наступного дня вони з’їхали. Зняли квартиру й пішли, навіть не попрощавшись. А Олег мені потім сказав: «Ти руйнуєш мою сім’ю. Тобі все не так. Ти чіпляєшся». Я? Я, яка їх годувала, прибирала за ними, прала, терпіла це бездіяльність місяцями?

Більше я не втручаюся. Тепер у моєму домі чисто й спокійно. Дбаю лише про себе. Яке щастя — приходити додому й не бачити на плиті сковороди з пригорілою їжею. Сьогоднішня молодь не знає, що таке праця. Усе хочуть на блюдечку. А поваги — жодної.