Коли таємниці можуть заважати

**Коли є що приховувати**

Олег під’їхав до старої п’ятиповерхівки та припаркувався так, щоб номери не кидалися в очі. Похмуро окинув поглядом облуплені балкони, сліпі вікна. Сучасні склопакети виглядали, як нові латки. Узагалі, будинок нагадував бомжа — що знайшов на смітнику, те й носить.

Загублений серед хитрих дерев та таких самих будівель, які пережили не одну зміну влади, він доживав свій вік, як і його мешканці.

На Олега цей дім навівав нудьгу до болю в зубах. Саме в такому він провів дитинство. І відчайдушно мріяв вирватися звідси. Не лише мріяв — доклав усіх сил. Добре вчився, потрапив на престижний факультет, а потім закінчив економічний. Без цього бізнес не побудувати.

Коли досяг успіху, перевіз батьків у новий будинок у Києві. Купив їм невеликий, але сучасний котедж з садом, де мати розвела городик. Без нього ж ніяк.

Жінки любили його не лише за гроші. Був він вродливим, щедрим, умів красиво залицятися. Двічі ледь не одружився зі “вдосконаленими” красунями. Але потім уявив, як привести таку наречену до своєї простої матері, і передумав.

Софія підкорила його природною красою та теплою усмішкою. Він закохався. За місяць познайомив її з родиною. Мати кивнула схвально.

Хто б міг опиратися такій скромності? Батько Софії помер, а мати невдовзі — від раку. Олег оточив її турботою. Навіть через рік після весілля він досі червонів, як школяр.

Одного дня заступник сказав, що бачив Софію в тому самому занедбаному районі. Що вона там робила?

“А ти що там робив?” — спитав Олег.

“Заблукав, об’їжджаючи пробку.”

“Зраджує? Невже?” — пронеслося в голові, але по спині пробіг холодок.

Дома Софія була ласкавою, ніби нічого. Але підозра уже засіла в серці. Він вирішив слідкувати.

Опівдні він чекав бія тієї п’ятиповерхівки. Коли терпець урвався, вона з’явилася — швидко відчинила двері й зникла у під’їзді.

Серце билося, як у звіра. Він чекав.

Через сорок хвилин вона вийшла та сіла у таксі.

Вечором Олег пив коньяк. Він ніколи не вживав алкоголь так рано, але сьогодні не витримав.

“Софіє, нащо?..”

Зайшовши, вона здивувалася:

“Ти п’єш? Що сталося?”

“А ти мені нічого не скажеш?” — прохрипів він.

“Про що?”

“Де ти була опівдні?”

Вона зблідла.

“Я… хотіла тобі признатися.”

“Так хто він?”

“Це мій батько.”

Олег застиг. Вона розповіла все: як батько пиячив, як мати вигнала його, а потім, через роки, знайома знайшла його в лікарні — збитого машиною, інваліда.

“Я боялася, що ти від мене відвернешся…”

Він мовчав. Згадав ту зиму, ту темну вулицю, той удар.

“Переселимо його до флігеля. Візьмемо сидівку.”

“Ти не сердишся?”

“Ні. Це ж твій батько.”

Вона обняла його.

“Знала б ти…” — подумав він.

Через місяць Софія сказала, що вагітна. Олег закричав від щастя:

“Син! У мене буде син!”

Коли її живіт став помітним, батько помер. Олег відчув полегшення.

Буває, доля так заплутує нитки, що й не розібрати. Таємниці колись випливають. Але той, хто може пробачити, і сам отримає прощення. Колись…