Мої дні злічено… Та ти прийшов

Варій випалив уже четверту цигарку поспіль, але не відчував ні смаку тютюну, ні запаху диму. Він просто сидів на старій лавці біля під’їзду, крутив у пальцях недопалок і вперто дивився у вікно четвертого поверху. Там, де мешкала Олена.

— Нащо я сюди приперся, а? — буркнув він і з досадою шпурнув окурок у переповнену сміттєвку.

Як завжди — не влучив. Зітхнувши, неохоче підвівся, підійшов до урни, зібрав усі чотири недопалки й запресував їх у саму глибину відро. Потім повернувся до лави, посидів, подумав, вже хотів дістати останню цигарку — передумав. Ще знадобиться… якщо взагалі захочеться.

Щоб відволіктися, почав озиратись. Погляд зачепив котів. Чотири. Сиділи біля будинку, витягнувши шиї й піднявши мордочки до того самого четвертого поверху.

«Олена б їх уже давно забрала додому», — усміхнувся Варій. Він знав її. Скільки разів вона приносила з вулиці ледве живих котів — виліковувала, годувала, розтоплювала холод у їхніх очах. Любила тварин… мабуть, навіть більше, ніж людей. І часом йому було боляче. Не за себе. За людство. Хоча за тридцять років і сам зрозумів — деяких людей справді не за що любити. Включно з собою.

Згадувати, як він вчинив із Оленою, було важко. Він кинув її тоді, коли вона потребувала його найбільше. Дізнався, що вона не зможе народити — і втік. Мрії про сина, риболовлю, перший клас… Усе це здавалось важливішим за кохання. Або просто так здавалось. Тоді був упевнений — робить правильно. Що так буде краще для обох. А тепер… тепер розумів, що повівся як боягуз.

Він заплющив очі. Вдихнув. Відкрив. Коти все ще сиділи. Чекали. Як і він.

Потрібно було вирішити — чи підніматися до неї. Після стількох років. Після всього.

Він пам’ятав її повідомлення: «Вибач за все. Хотілося б побачити тебе востаннє…» Жодного слова про хворобу. Лише це.

Раптом до нього підійшла дівчина. Молода, років двадцять.

— Вибачте, не підкажете, котра година? Телефон сів.

— Без десяти п’ять, — відповів Варій.

— Ви випадково не Ярослав? Я тут маю зустріч із хлопцем…

— Ні. Варій.

— Зрозуміло… А ви теж когось чекаєте?

Він усміхнувся, не відповідаючи. Дівчина постояла ще, потім пішла, озираючись.

Варій підвівся. «Раз приїхав — треба зайти». Повільно йшов до під’їзду. Піднявся. Натиснув дзвінок.

Двері відчинила дівчина. Зовсім юна.

— Ви, мабуть, Варій? Заходьте. Олена Іванівна казала, що ви можете прийти.

— А ви ким їй доводитесь?

— Настя. Я сусідка. Допомагаю їй. Все, я вже йду, якщо що — у неї є мій номер.

Настя зникла. А він… стояв на порозі. У цьому будинку вони з Оленою починали жити. І тут же все закінчилось. Був це дім чи лише відправна точка? Він не знав.

— Варко, ти чого там застиг? — почув він голос Олени зі спальні. — Заходь.

Він зняв взуття, поправив волосся перед дзеркалом. Увійшов.

— Привіт, Олено, — голос здригнувся.

— Привіт… Впізнала тебе з порогу. Більше ніхто й не прийде.

— Зовсім нікого не лишилось?

— Зовсім. Сідай. Крісло біля вікна візьми, — показала вона рукою. — Посиди зі мною. Востаннє хоч подивлюсь на тебе.

Вона спробувала підвестись — і відразу здалась від болю.

— Допомогти?

— Не треба… Та ні, допоможи.

Він підійшов, відчув запах ліків. Підтримав її.

— Дякую, — усміхнулася Олена. — Так краще.

— Ти… ти що, серйозно хвора?

— Ні, Варію. Я не хвора. Я вмираю. Просто… вмираю.

Він завмер. Вона говорила спокійно. Звично. Ніби обговорювала погоду.

— Я не зрозумів… Ти ж не писала про це…

— Не писала. Я просто… хотіла тебе побачити. Хотіла сказати… за ці тридцять років не було дня, щоб я не згадала тебе.

Вона говорила швидко, ніби боялась не встигнути. Він слухав, і всередині все переламувалося.

— Я хотіла попросити вибачення… За те, що не змогла подарувати тобі дітей. Знаю, ти мріяв… Але якби можна було прожити життя знову — я б обрала тебе. Знову.

Варій ледве стримував сльози. Намагався посміхнутись — не вийшло.

— Це я маю просити вибачення… за все.

— Ні, ти вчинив, як вважав за потрібне. Але знаєш, у мене все одно не було нікого… А тебе — не забула. Ніколи.

Він підвівся. Взяв з тумбочки лікарняні папери. Читав, затамувавши подих: діагноз, метастази, хімія, марність…

— Олено, але ж можна операцію зробити… Є шанси…

— Малі. А жити — я вже не хочу. Без тебе — не хочу.

І тоді він зрозумів. Зрозумів, що весь цей час вона його любила. Зрозумів, що сам — не переставав. А значить, не має права просто піти.

Він вийшов з квартири. На вулиці чекали коти. Ті самі. ДиВін взяв їх до рук, притиснув до грудей і повертався, щоб назавжди залишитися.