Наш син потайки здав нашу квартиру й залишив нас ні з чим

Колись давно, у житті нашому трапилася історія, яку й досі важко згадувати.

Наш син здав нашу квартиру й навіть не вважав за потрібне нас попередити. Ми віддали йому все, а залишилися з нічим.

З моїм чоловіком Олексієм ми побралися, коли нам обоє було по двадцять три. Я вже тоді носила під серцем дитину, та на щастя, ми встигли закінчити педагогічний університет. Наші родини були бідні, жодного «золотого дна» в нас не було — ні заможних родичів, ні заощаджень. Від перших днів нам довелося крутитися, щоб вижити.

Я майже не брала декрету. Молока в мене не було — то від стресу, то від постійного недоїдання — і ми рано перевели сина на суміш. В одинадцять місяців ми віддали його до ясел. Там його навчили їсти ложкою, ходити на горщик і засинати без колиски. А ми з Олексієм з головою пірнули у роботу — спочатку знімали кімнату, потім перебралися до гуртожитку, далі зібрали на однушку, а з часом придбали двокімнатну у доброму районі.

Десь кілька років тому ми купили ділянку під наше місто. Олексій сам збудував там невеличкий дерев’яний будиночок: дві кімнати, банька, грубка. Привезли туди меблі, облаштували город. Здавалося, тепер можна жити в задоволення. Нам усього по сорок шість, попереду ще ціле життя.

Але наш син, Тарас, у двадцять три вирішив одружитися. Його наречена, Оксана, була із заможної семьи — разом закінчили юридичний. Її батьки — люди статків: триповерховий котедж, дорогі машини, бізнес. Їхня донька, звісно, хотіла весілля у ресторані, лімузин, медовий місяць і… окрему квартиру.

Ми з чоловіком завжди відчували провину перед сином. Все дитинство він провів у садочках, школах, гуртках — тому що ми були цілком у роботі. Компенсували це подарунками: іграшки, одяг, поїздки, репетитори. На вісімнадцятиріччя подарували йому старенький, але справний автомобіль. Коли він вступив, платили за навчання. І, звісно, не могли відмовити зараз. Віддали всі заощадження на весілля і… поступилися йому нашою квартирою, перебравшись на дачу.

У батьків Оксани був інший підхід — вони вклалися у доньку: купили їй норкову шубу, золото, меблі. Син, спочатку вдячний, почав змінюватися. З кожним місяцем дзвонив усе рідше. Спочатку приїжджав раз на два тижні, потім — раз на місяць. А потім зовсім зник.

Одного разу ми зустріли на ринку нашу сусідку, і вона ненароком обмовилася:

— А ви що, не знали, що вашу квартиру здають? Тарас з Оксаною живуть у її батьків, кажуть, там комфортніше.

У чоловіка обличчя побіліло. ЛеВін ледве на ногах утримався, а мені здалося, що й серце ось-ось розірветься від болю.