Неочікуваний дзвінок порушив тихий і затишний вечір.

Оксана готувала вечерю, накриваючи стіл для себе та чоловіка. Вечір обіцяв бути тихим, затишним, аж раптом тишу розірвав різкий дзвінок у двері. Гостей вони не чекали, і цей звук завис у повітрі, немов передвісник чогось несподіваного.

— Тарасе, відчини, будь ласка, хто там? — гукнула Оксана з кухні, витираючи руки об рушник.

Тарас, відірвавшись від телевізора, неохоче підвівся й попрямував до дверей. Відчинивши їх, він завмер, не вірячи власним очам.

— Тіто Людо? Звідки ви взялися? — подив у його голосі був щирим. Перед ним стояла старша сестра його покійної матері, жінка, яку він не бачив роками.

— Добрий вечір, Тарасику. Ось, вирішила до вас завітати. Можна увійти? — Людмила усміхнулася, але в її очах мигнула тінь втоми.

— Звісно, заходьте! — Тарас відступив, пропускаючи гостю. — А чому не попередили? Я б зустрів вас на вокзалі.

— Так вийшло, спонтанно, — відповіла вона, обережно ставлячи на підлогу важку сумку. — Була у сестри твоєї у Харкові, а тепер ось до вас, у Львів, заїхала.

Оксана, почувши голоси, вийшла з кухні, поправляючи фартух. Побачивши гостю, вона ледь поморщилася.

— Добривечір, Людмило Петрівно! Отакий сюрприз… Вечерятимете з нами?

— Не відмовлюся, дякую, — відповіла жінка, направляючись до ванної, щоб помити руки.

Оксана кинула на чоловіка допитливий погляд, ледве стримуючи роздратування.

— Я й гадки не мав, що вона приїде, — шепотом виправдався Тарас.

— І надовго вона до нас? — Оксана схрестила руки. — Ще й по місту її водити, годувати? Навіщо вона взагалі з’явилася?

— Заспокойся, зараз усе з’ясуємо, — Тарас знизав плечима, намагаючись не загострювати.

Повернувшись, Людмила Петрівна поставила на стіл сумку з гостинцями.

— Ось, привезла вам із села: мед свіжий, сусідський, часник, трави різні. У вас у місті за таке, мабуть, цілий стан просять. Ну, розказуйте, як живете? Як син ваш?

— Живемо, як усі, — почав Тарас. — Квартиру в іпотеку взяли, працюємо, крутимося. Дмитро у десятому класі, захопився програмуванням. Незабаром з тренування повернеться. А у вас як справи?

— Молодці, що квартиру взяли, — кивнула Людмила. — А я от вирішила родичів навідати. Після смерті вашої мами, Тарасе, зв’язок із вами майже втратився. Ви до міста не приїжджаєте, справ багато, розумію. А мені самій у селі сумно. Старість, як то кажуть, не в радість…

— Котлети у вас, Оксано, просто смакота, — додала вона, відкушуючи шматочок. — І квартира затишна, молодці.

— А надовго ви до нас? — обережно поцікавилася Оксана, намагаючись приховати нетерпіння. Тарас кинув на неї докірливий погляд.

— На три дні, — відповіла Людмила. — Хочу ваше місто подивитися, давно не була. А потім далі поїду. Побачуся з вами, з Дмитром. Ти, Оксано, така гарна, і господиня чудова.

Оксана вимушено посміхнулася. Компліменти були приємні, але ситуація все одно дратувала.

— Спати вам, мабуть, доведеться на кухні, на розкладачці, — сказала вона. — У нас лише дві кімнати: в одній ми з Тарасом, в іншій — син.

— Та я невибаглива, де покладете, там і ляжу, — махнула рукою гостя. — Дякую за вечерю, усе було дуже смачно.

У цю мить у квартиру влетів Дмитро, запыханий, з рюкзаком на плечі.

— Сину, це бабуся Люда, сестра твоєї бабусі Марії, — представив Тарас. — Ти її, мабуть, не пам’ятаєш, малим був, коли ми до неї їздили.

— Добривечір, — Дмитро уважно подивився на гостю. — Ви справді схожі на бабусю Марію…

— Приємно познайомитися, Дмитре, — усміхнулася Людмила. — Чула, ти програмуванням захоплюєшся?

— Так, — оживився хлопець. — Тільки комп’ютер у мене старий, гальмує. Пишу програми, але все повільно працює.

— Молодець, продовжуй у тому ж дусі. Програмісти зараз на вагу золота, — підбадьорила вона.

— А ви ким працювали? — поцікавився Дмитро.

— Я лікарем була, потім викладала в медичному. А потім вийшла заміж, переїхала в село. Там і осіла. Допомагати людям — це велика справа, Дмитре.

— Круто, — кивнув хлопець, вражений.

— Ну, давайте постеремо вам, відпочивайте, — запропонував Тарас. — Завтра я вихідний, можу показати вам місто.

— Дякую, Тарасе, буду рада, — відповіла Людмила, і її голос задрижав від щирої вдячності.

Коли всі розійшлися по кімнатах, Оксана, леТак несподіваний візит гості змінив їхнє життя, навчивши цінувати родинні зв’язки та несподівані дари долі.