Непомітний розрив стосунків

Одружилася по тихому

— Оленко, ти з глузду з’їхала! — вищить у телефонну трубку Настка. — Як так можна — розлучилася по тихому? Чому нічого не сказала?

— Тихше, — Олена відсунула трубку від вуха і озирнулася на кухонні двері. — Діти вдома.

— Які діти? Вони ж за тридцять! Олю, ти розумієш, що коїш? Двадцять вісім років шлюбу, і раптом — бац, розлучення!

— Насту, не кричи, будь ласка. Мені і так важко.

— А чому мовчала? Ми ж подруги з інституту! Я б допомогла, підтримала…

Олена притулила трубку до грудей і закрила очі. Боже, як же вона втомилася від цих розмов. Спочатку дзвонила Марічка з роботи, потім тітка Галя, тепер ось Настя. Ніби всі тільки й чекали, коли вона дасть привід для пліток.

— Олю, ти слухаєш? — донеслося з трубки.

— Слухаю, — вона знову приклала телефон до вуха. — Просто не хочу про це говорити.

— Та як не хочеш? Це ж подія! Ти перша з нашої компанії, хто розлучився. Ну розкажи хоч щось. Він зраджував?

— Ні, не зраджував.

— Пив?

— Теж ні.

— То що? Оленко, ну скажи ж хоть що-небудь!

Олена глибоко зітхнула. Як пояснити Насті, що просто втомилася? Втомилася від сірих буднів, від однакових розмов, від відчуття, що живеш не своє життя?

— Втомилася я, Настю. Розумієш?

— Від чого? Василь добрий чоловік, не п’є, не б’є, заробляє нормально.

— Саме так. Добрий чоловік. Тільки не мій.

— Що ти несеш? Як це не твій? Ви ж двадцять вісім років разом прожили!

У передпокої зашуміло. Олена квапно попрощалася і поклала трубку. У кухню увійшла донька Юля з торбою продуктів.

— Мам, привіт, — поставила сумку на стіл і прискіпливо подивилася на матір. — Чого ти така бліда?

— Так, голова болить.

— Знову Настя дзвонила? Чула, як щось виправдовувалася.

Олена кивнула. Юля висипала продукти і почала розкладати їх по місцях.

— Мам, а тобі не шкода? — спитала, не обертаючись.

— Чого?

— Ну, що розлучилася з татом.

Олена подивилася на доньку. Юля була дуже схожа на неї в молодості — такі самі темні коси, такі самі карі очі. Тільки в очах доньки була рішучість, якої в Олени ніколи не було.

— Не знаю, Юлечко. Поки не знаю.

— А татові шкода?

— Не говорили ми про це.

Юля обернулася.

— Мам, можу дещо запитати?

— Звичайно.

— Ти його взагалі колись любила?

Олена завмерла з чашкою в руках. Звідки донька дізналася?

— Чому ти так вирішила?

— Та я ж вас усі роки спостерігала. Ви ніколи не обіймалися, не цілувалися. Навіть за руки не бралися. Як сусіди по комуналці.

— Юлечко, не кажи так. Тато добрий чоловік.

— Добрий, згодна. Але ти його не кохала. І він теж, мабуть.

Олена поставила чашку. Донька мала рацію. Вона ніколи не любила Василя. Вийшла за нього, бо “так треба”, бо всі подруги вже заміжні, бо батьки наполягали.

— Мам, а кого ти любила? — тихо спитала Юля.

— Навіщо тобі знати?

— Просто цікаво. У кожного має бути кохання в житті.

Олена відвернулася до вікна. Звичайно, було кохання. Як же без нього? Андрій із сусіднього під’їзду, студент медичного. Гарний, розумний, мрійливий. Зустрічалися таємно, бо батьки Олени вважали його “непарною”.

— Лікар — це покликання, — говорив Андрій. — Я рятуватиму людей.

— А я тобі допомагатиму, — відповідала Олена.

Але батьки наполігли на шлюбі з Василем. Стабільність, квартира, “гарна родина”. А Андрій поїхав за розподілом у маленьке містечко. Писав листи, дзвонив, навіть приїжджав. Та Олена вже була заміжньою, вже чекала дитину.

— Мам, ти плачеш? — злякалася Юля.

— Ні, що ти. Просто очі втомилися.

Донька обійняла її.

— Знаєш, мам, я тебе розумію. Краще бути самій, ніж нещасливою у шлюбі.

— Ти так вважаєш?

— Звичайно. Подивися, яка ти тепер. Схудла, підстриглася, яскраві речі купила. Ніби ожила.

Олена глянула на своє відображення у вікні. Юля була права. Раніше вона ходила в сірих светрах, волосся збирала у пучок. А тепер — яскраві сукні, стильна зачіска.

— А Максим як новину сприйняв? — спитала Юля, ставлячи чайник.

— Не дуже. Каже, я егоїстка, що зруйнувала сім’ю.

— Та годі. Макс завжди був татовим сином. Але з часом зрозуміє.

Олена кивнула. Син дійсно був ближчий до батька — разом рибалили, майстрували, футбол дивилися. А донька завжди трималася матері.

— Мам, а ти не думала знову вийти заміж? — спитала Юля.

— Юлечко, мені п’ятдесят три. Який там шлюб?

— Та що? Тітка Світлана у п’ятдесят п’ять вийшла. І нічого, щаслива.

— Тітка Світлана — виняток.

— Чому? Мам, ти ж красива. І тепер вільна.

Вільна. Слово,Олена всміхнулася у дзеркало, взяла сумочку і вийшла з дому — уперше за багато років у її житті з’явилася справжня надія на щастя.