Останнім часом вона сильно змінилася.

В останнім часом Зінаїда сильно здала. Ні, вона не була хворою чи занадто старою: рідна дочка зруйнувала її життя. Ось уже рік Зіна жила в мене і майже не вставала. Якось сусідка попросила мене подзвонити Уляні, її прийомній доньці.

— Нехай приїде. Повинитися хочу.

— Зіно, чому сама не подзвониш?

Зіна опустила очі.

— Боюсь, не приїде, якщо зателефоную сама. Краще вже ти, — безсило прошипіла вона і заплакала.

Я набрала номер Уляни.

— Уляночка? Це сусідка твоєї тітки Зіни. Вона просить тебе приїхати.

— Тітко Віро? Що сталося? — занепокоєно заговорив голос Уляни.

— Приїжджай, доню. На місці розберешся, — відповіла я і поклала трубку.

— Приїде? — з надією запитала сусідка.

— Приїде! Уляна в тебе добра, — відповіла я, а про себе подумала: “Шкода Зіну. Але на місці Уляни я б не приїхала…”

Ту ніч я провела без сну: все лежала і згадувала Уляну. Багато води утекло з тих пір, коли ця маленька дівчинка з’явилася в нашому селі. Дівчинку привіз її батько, Іван, з Донецька. Він служив в армії, там і одружився. Народилася Уляна. Його дружина померла, коли доньці виповнилося 6 років, і Іван повернувся додому разом з Уляною.

Дівчинку одразу охрестили. Батюшка назвав її Ніною, але ми всі звали Уляною. Незабаром Іван одружився на Зіні, і у них народилася Світлана. Спочатку все було добре, тільки Уляна ніяк не могла назвати Зінаїду мамою. Все “Тітка Зіна” та “Тітка Зіна”…

— Годую цю басурманку чорнолику, пою… Як рідну доньку її плекаю! Невже я не заслужила, щоб вона називала мене матір’ю? — скаржилася вона.

— Заспокойся, Зіно! Дівчинка вже велика була, коли рідну маму втратила! Пам’ятає вона її! Потерпи! Глядиш і назве тебе матір’ю! А не назве — Бог з нею! Смирись! Дитина ж!”

Але Зінаїда не змирилася. Не змогла! З кожним днем все більше ненавиділа падчерку: навантажувала її непосильною роботою, старалася болісніше образити її чи штовхнути при кожній нагоді. Іван нічого не помічав, наче був сліпий. Він працював у колгоспі на тракторі і вдома бував рідко. У його присутності Зінаїда вела себе цілком пристойно, а сама Уляна батькові ніколи не скаржилася. Вона росла працьовитою, терплячою і не по рокам мудрою дівчинкою. Такою падчеркою пишатися б треба, але Зіна ніяк не вгамувалася.

Пам’ятаю, дівчинці було всього сім, а мачуха примушувала її няньчити Світлану, носити в величезних відрах воду з колодязя, полоти город і доїти корову. Нам, сусідам, було дуже шкода дівчинку.

— Що ти виробляєш, Зіно? Гріх знущатися над сиротою! — намагалася я урезонити Зінаїду.

— Нічого цій чорноликій відьмі не зробиться! Басурманка проклята! Нехай відпрацьовує свій хліб! — злобно говорила Зінаїда.

Якось Уляна в чомусь провинилася перед мачухою і та побила її. На щастя, це побачила я і відняла у неї дитину. Хотіла я тоді все розповісти Іванові і відкрити йому очі на його дружину… Але не наважилася втручатися в чужу родину. Ой, і карала ж я себе потім за свою боягузтв! Сталося так, що одного разу Уляна недогледіла за Світланкою і та зникла з двору.

Знайшлася вона доволі швидко, але Зінаїда була просто не в собі! Ні, вона не побила Уляну: справа в іншому… Іван тоді якраз працював вночі в полі. Вранці приїхав він з поля раніше звичайного, а старшої дочки ніде немає! Зіна якраз гнала корову в стадо. Іван кинувся шукати Уляну, але її ніде не було! І ліжко її ще з вечора не розібране… Батьківське серце відчувало недобре. Ще до світанку прибіг Іван до мене! Разом з ним ми шукали дівчинку: кричали, звали! Іван навіть у колодязь заглянув, але, на щастя, дитини там не було.

Раптом він побачив амбарний замок на коморі і зламав його сокирою. На купі старого, об’їденого щурами ганчір’я спала його Уляна! Добре покарав тоді Іван свою дружину! Побоялися ми, що заб’є до смерті, втрутилися! Хотів розлучитися, але залишився з нею тільки заради Світланки!

А Зіна після того випадку стала терпимішою до своєї падчерки. Полюбила її, як свою дочку? Ні, не думаю: Зіна просто боялася чоловіка. Життя в їхній родині поступово налагоджувалося. Ось тільки Уляна перестала розмовляти і замкнулася в собі. Марно Іван показував дочку найіменитішим лікарям! Куди тільки він її не возив, навіть до знахарів! Але нічого не допомагало: дівчина все так само мовчала. Іван просто сам не свій ходив… Тоді він вдействував радикально: розлучився з дружиною, забрав Уляну і поїхав. Молодшій, Світланці, Іван справно платив аліменти. Минали роки. Світлана виросла, вийшла заміж і поїхала з чоловіком до столиці. З матір’ю у них стався якийсь конфлікт, і Світлана викреслила її зі свого життя.

Для Зіни настали по-справжньому чорні дні. Зрозуміти її можна: в цьому житті сусідка любила тільки свою Світланку. Вона була для неї єдиним світлом у віконці! А тут все життя одночасно закінчилося… Зіна почала ходити до церкви, молилася, плакала! Просила Господа, щоб він пом’якшив кам’яне серце її дочки! Все марно!

Світлана не писала їй, не дзвонила і не приїжджала! Тоді нещасна мати поїхала до неї сама, але дочка її навіть на поріг не пустила! А що ж Уляна? Я бачила її пару років тому, на похороні Івана. Він помер, і Уляна вирішила поховати свого тата в рідному селі. Вона виросла, покращала, розцвіла. З маленької запуганої худюки Уляна перетворилася на справжню красуню. І мова до неї повернулася повністю!

Разом з Уляною приїхали її чоловік і двоє маленьких синів. А Світлана навіть на похорон батькові не з’явилася! Зате вона приїхала через тиждень і попросила матір переоформити на неї дім.

— Донечко, так я ж ще жива… — розгубилася Зіна.

— Матусю, живи собі! Але ж рано чи пізно це трапиться! Мені доведеться вступати в спадщину, а це ціла купа непотрібної волокити! Простіш виготовити це заздалегідь.”

Зіна послухалася і поступилася доньці. Вони переоформили дім, і Світланка одразу поїхала. Повернулася вона вже з покупцями і викинула матір з її ж дому. А потім забрала гроші й була така…

Це остаточно зламало Зіну. Сусідка тяжко захворіла, і я забрала її до себе. Ось така от життя…

Ніч у нас обох минула без сну, у важких, непростих думках. Я була впевнена, що Уляна не поїде, адже стільки зла завдала їй її мачуха! Ходила по дому, робила вигляд, що зайнята господарством і боялася подивитися в очі Зіні.

Уляна приїхала тільки в полудень. Я залишила їх із Зіною на самоті. Вони довго розмовляли і, нарешті, обидві вийшли з кімнати. Я помітила, що Зіна пожвавилася і навіть помолоділа.

— Тітко Віро, я забираю маму Зіну до себе. Допоможете мені зібрати її речі? — попросила Уляна.

— Уляночко, дітонько! Дякую тобі, але слабка я зовсім… Не перенесу дорогу…

— Нічого! У нас ви швидко одужаєте! Онуки не дадуть хворіти! Та й мені веселіше буде з вами! — усміхнулася Уляна.

Я зібрала речі Зінаїди, і вони поїхали. Пізніше Уляна зателефонувала і сказала, що доїхали добре. Вони мені досі телефонують: то Уляночка, то Зіна… Зіна розповідає мені про своє нове життя. Про свою Світланку вона мовчить. Та я й не питаю: не хочу чіпати її ще не загоєну рану. Зате про Уляну, про зятя та внуків Зіна розповідає мені з невимовною радістю й гордістю. Я слухаю її і думаю, яким великим, щедрим і милосердним виявилося серце у цієї дівчинки! А адже з самого дитинства їй стільки довелося пережити всього… Не кожен дорослий витримав би таке!

Уляна виявилася мудрою і дуже сильною: не зламалася і витримала все. І чиста її душа так і не забруднилася в цій грязі. Вона залишилася такою ж: чистою, красивою і не пам’ятною за злом.