Останнім часом вона відчутно втратила сили.

В останній час Галина сильно здала. Ні, вона не була хворою чи занадто старою: рідна дочка підкосила її життя до кореня. Уже рік Галя жила у мене і майже не вставала. Якось сусідка попросила мене зателефонувати Квітославі, її пасербиці.

– Нехай приїде. Хочу покаятися.
– Галя, чому сама не зателефонуєш?
Галина опустила очі.
– Боюся, не поїде, якщо подзвоню сама. Краще вже ти, – безсило прошепотіла вона і заплакала.

Я набрала номер Квітослави.
– Квітославочко? Це сусідка твоєї тітки Галини. Вона просить тебе приїхати.
– Тітко Оксано? Що сталося? – затараторив стривожений голос Квітослави.
– Приїзди, доню. На місці розберешся, – відповіла я і поклала слухавку.

– Приїде? – з надією запитала сусідка.
– Приїде! Квітославка у тебе добра, – відповіла я, а про себе подумала: “Шкода Галю. Але на місці Квітослави я б теж не поїхала…”.

Ту ніч я провела без сну: все лежала і згадувала Квітославу. Багато води утекло з тих пір, як ця маленька східна дівчинка з’явилася в нашому селі.

Дівчину привіз із Татарстану її батько, Іван. Він служив у Казані, там і одружився. Народилася Квітослава. Його дружина померла, коли дочці виповнилося 6 років, і Іван повернувся додому разом із Квітославою.

Дівчатко одразу охрестили. Батюшка назвав її Ніною, але ми всі називали Квітославою. Незабаром Іван одружився на Галині, і у них народилася Світланка.

Спочатку все було добре, тільки Квітославка ніяк не могла назвати Галину мамою. Все “Тітка Галя” та “Тітка Галя”…

– Годую цю бусурманку чорну, напоюю… Як рідне дитя її холю! Невже я не заслужила, щоб вона мене мамою називала? – скаржилася Галина.
– Заспокойся, Галя! Дівчинка вже велика була, коли рідну маму втратила! Пам’ятає вона її! Потерпи! Гляди, і назве тебе матір’ю! А не назве – Бог із нею! Смирися! Дитина ж! – казали їй.

Але Галина не змирилася. Не змогла! З кожним днем вона все більше ненавиділа пасербицю: навантажувала її непосильною роботою, намагалася образити чи пнути при кожній нагоді. Іван нічого не помічав, наче сліпий був. Працював у колгоспі на тракторі і вдома бував рідко. При ньому Галина вела себе цілком порядно, а сама Квітославка ніколи не скаржилася батькові.

Вона виросла працьовитою, терплячою і не по літах мудрою. Такою пасербицею треба б пишатися, але Галя ніяк не вгамовувалася. Пам’ятаю, дівчинці було всього сім, а мачуха змушувала няньчити Світланку, носити у великих відрах воду з криниці, полоти город і доїти корову.

Нам, сусідам, було дуже шкода дівчинку.
– Що ти робиш, Галя? Грішно знущатися над сиротою! – намагалася я урезонити Галину.
– Нічого цій чорній відьмі не зробиться! Басурманка клята! Нехай відпрацьовує свій хліб! – злобилася Галина.

Якось Квітослава в чомусь провинилася перед мачухою, і та побила її. На щастя, я це побачила і відібрала дитину. Хотіла тоді все розповісти Івану і відкрити йому очі на його дружину… Але не наважилася втручатися в чужу родину. Ох, і картала ж я себе потім за свою боягузтво!

Так сталося, що одного разу Квітославка не догледіла Світланку і та зникла з двору. Знайшлася вона досить швидко, але Галина була просто не в собі! Ні, вона не побила Квітославу: тут інше… Іван тоді якраз в нічному працював. Зранку приїхав з поля раніше звичного, а старшої дочки ніде немає! Галина саме корову в стадо гнала. Іван кинувся шукати Квітославку, але її ніде не було! І постіль її ще з вечора не зібрана… Батьківське серце відчуло недобре.

Ні світло ні зоря прибіг Іван до мене! Разом з ним ми шукали дівчинку: кричали, звали! Іван навіть у колодязь заглянув, але, на щастя, дитини там не було. Раптом побачив він замок на коморі і збив його сокирою. На купі старого попелу, їжак згризений, спала його Квітослава!

Крепко покарав тоді Іван свою жінку! Страхалися ми, щоб насмерть не побив, обступили! Хотів розлучитися, але залишився з нею лише задля Світланки!

А після того випадку Галина стала терпимішою до пасербиці. Полюбила її, як свою дочку? Ні, не думаю: просто боялася чоловіка. Життя в їхній родині стало поступово налагоджуватися. От лише Квітослава перестала розмовляти і замкнулася в собі. Даремно Іван показував дочку найіменитішим лікарям! Куди тільки він її не возив, навіть до знахарів! Але нічого не допомагало: дівчинка і далі мовчала. Іван просто не свій ходив…

Тоді він вчинив радикально: розлучився з дружиною, забрав Квітославу і поїхав. Молодшій, Світлані, він регулярно платив аліменти.

Минали роки. Світланка виросла, вийшла заміж і поїхала з чоловіком в столицю. З матір’ю у них трапився якийсь конфлікт, і Світлана викреслила її зі свого життя. Для Галини настали справжні темні дні. Її можна зрозуміти: в цім житті вона любила тільки свою Світланку. Вона була для неї єдиним світлом у віконці! А тут все життя раптом скінчилася…

Галина стала ходити до церкви, молитися, плакати! Просила Господа, щоб він пом’якшив кам’яне серце її дочки! Все марно! Світлана не писала їй, не дзвонила і не приїжджала! Тоді нещасна мати поїхала до неї сама, але дочка навіть на поріг її не пустила!

А що ж Квітослава? Я бачила її пару років тому, на похороні Івана. Він помер і Квітослава вирішила поховати свого тата в рідному селі. Вона виросла, покращала, розцвіла. З маленького забитого підлітка Квітослава перетворилася на справжню східну красуню. І мова до неї теж повністю повернулася!

Разом з Квітославою приїхав її чоловік і двоє маленьких синів. А Світлана навіть не з’явилася на батькові похорони! Зате тиждень по тому вона з’явилася і попросила матір переписати на неї дім.

– Донечка, та я ж ще жива… – розгубилася Галина.
– Мамусю, живи собі! Але ж рано чи пізно це станеться! Мені доведеться вступати в спадщину, а це ціла купа непотрібної тяганини! Простіше зробити це заздалегідь.

Галина послухалася і поступилася дочці. Вони переписали дім, і Світланка тут же поїхала. Повернулася вона вже з покупцями і викинула матір з її ж дому. А потім забрала гроші і була така… Це остаточно зламало Галину.

Сусідка важко захворіла і я забрала її до себе. Ось така от доля… Ніч у нас обох пройшла без сну, в тяжких, непростих думках. Я була певна, що Квітослава не поїде, адже мачуха завдала їй стільки болю! Ходила по хаті, робила вигляд, що зайнята господарством, і боялася глянути в очі Галині.

Квітослава приїхала тільки в полудень. Я залишила їх з Галиною наодинці. Вони довго розмовляли і нарешті обидві вийшли з кімнати. Я помітила, що Галина ожила і навіть помолоділа.

– Тітка Оксано, я забираю маму Галю до себе. Допоможете мені зібрати її речі? – попросила Квітослава.
– Квітославочко, дитино! Дякую тобі, але я зовсім слабка… Не перенесу дорогу…
– Нічого! У нас ви швидко одужаєте! Внуки хворіти не дадуть! Та й мені веселіше з вами буде! – усміхнулася Квітослава.

Я зібрала речі Галини, і вони поїхали. Пізніше Квітослава зателефонувала і сказала, що доїхали добре. Вони мені досі дзвонять: то Квітославка, то Галина… Галина розповідає мені про своє нове життя. Про свою Світланку вона мовчить. Та я й не питаю: не хочу тривожити її ніколи незагийні рани.

Зате про Квітославу, про зятя і внуків Галина розповідає мені з невимовним захопленням і гордістю. Я слухаю її і думаю, якою ж великою, щедрою і милосердною виявилося серце у цієї дівчинки! А ж бо з самого дитинства їй стільки довелося витерпіти… Не кожний дорослий пережив би таке! Квітослава виявилася мудрою і дуже сильною: не зламалася і витримала все.

А світла душа її так і не заплямилася в цій грязюці. Вона залишилася такою ж: чистою, красивою і не пам’ятаючою жодного зла…