Перехід до нового житла: чари та труднощі.

Переїзд у нове житло – завжди непросте випробування. Це знають усі.

Тож Оксана з чоловіком Ігорем, нарешті купивши більшу хату, готувалися до переїзду відразу після свят.

Вони вже розпочали складати речі у великі коробки, розбираючи кожен куточок. Щось летіло у смітник, щось акуратно запаковувалося…

Настала черга великої шафи з антресолями. Перед роботою Ігор витяг звідти коробку з ялинковими іграшками, а заодно й увесь вміст, складаючи його поряд на підлозі. Тепер Оксані доводилося розбирати цю купу.

Звичайно, на антресолях часто лежить те, чим не користуєшся, але й кинути не вірна душа – а раптом колись знадобиться?

В Оксани був двотижневий відпочинок спеціально для цих справ – розібрати, відсортувати, вирішити: що взяти в нове житло, а що залишити в минулому. Справа непроста. Як бути з її шкільними зошитами, щоденниками, грамотами? Коли були живі батьки, вони все це зберігали, а тепер це стало її спадщиною.

Оксана сиділа біля купки старожитностей і методично перебирала їх, частину відразу відправляючи у чорний пакет, частину – залишаючи. І ось у її руках опинилася маленька дерев’яна скринька, обклеєна мушлями та кольоровими камінцями, загорнута в м’яку льняну тканину.

Це був подарунок від дідуся. Він привіз її з відпочинку біля моря, коли Оксані було десять. Скринька стала її таємничою скарбничкою, куди вона складала найдорожчі для неї речі – частки спогадів.

«Чи є в Софійки щось подібне?» – подумала Оксана про доньку, але відразу ж сумнівалася. Сучасні діти надто практичні, і якимось дивом вони з дитинства знають, ким стануть.

А в її роки ніхто про таке й не замислювався.

Пішла у звичайну школу, вивчилася на бухгалтера, працювала на місцевому заводі.

А от Ігорю пощастило більше.

Він мріяв стати дизайнером – і став ним. Закінчив університет, повернувся в рідне місто, тепер один із найкращих у справі. Його роботи затребувані.

І Софійка така сама – вперта й цілеспрямована. Хоча, на відміну від батька, у свої одинадцять ще не вирішила, ким буде.

Оксана тримала скриньку в руках і раптом злякалася її відкрити. Що там чекає? Які дитячі таємниці?

Таки підняла кришку… Що може бути цінного? Дешевий кулон на зламаному ланцюжку – мати купила на ярмарку. Бабусина бронзова брошка-метелик, дещо пошарпана. Великий перламутровий ґудзик – дуже гарний, але звідки він, вже не пригадати. Помада в блискучому футлярі – подарована подругою у восьмому класі, але мати забороняла нею користуватися. Так і пролежала.

І раптом – оксамитова краватка-метелик! Глибокого синього кольору, витончена, зроблена майстерно.

Спогади нахлинули на неї, немов хвиля. Той новорічний вечір, коли до школи запросили хлопців з сусідньої гімназії. Чому – не пам’ятала. Чи то зал на ремонті, чи просто директор вигадав.

Гості дали концерт, потім були танці – перші в її житті. Який це був клас? П’ятий чи шостий? І саме тоді Оксана вперше «закохалася». Ну, якщо це можна так назвати.

Але той хлопець їй справді вразив – коли він стояв на сцені, читаючи вірші, які тоді здалися їй такими дорослими.

Ось і аркушик у клітинку, де вони записані. На хлопчику був темно-синій костюм і ця сама краватка. Як ж він говорив!

Як вона мріяла, щоб він запросив її на танець! Вона стояла в кутку в білій сукні з бантом на спині, в перших своїх туфельках на підборах, з розпущеним волоссям – не в кісках, як зазвичай. Скільки тоді було? Одинадцять? Дванадцять? Вже не згадати. Але те перше трепетне відчуття досі жило в її серці.

Ні, він її не запросив. Та й взагалі кудись зник із вечора швидко.

Вона з подругою пішли в роздягальню за ним. Він швидко перевдягнувся, знявши метелика, натягнув шапку на очі й пішов. Дівчата стояли осторонь. А коли повернулися назад, Оксана знайшла ту краватку на підлозі. Мабуть, хотів сховати в кишеню, але… Упустив.

Вона підняла її, вибігла на ґанок, хотіла повернути, але побачила, як він сів у машину, двері замкнулися – і він зник. Мабуть, батьки забрали. Так вони й не познайомилися. Навіть не знала, звідки він.

Скільки років минуло! А ця маленька скринька зберегла той, здавалося б, непомітний момент. Всі дитячі скарби знову повернулися в ній, і Оксана поставила її на підвіконня – нехай стоїть на виду.

Це частина її минулого. Нехай буде родинною реліквією. Може, колись розповість Софійці… Що та скаже? Напевно, щось у цьому роді: «Мамо, дитинство минуло, це все давно неактуально. Жити треба тут і зараз!» Або щось подібне…

Але вона помилилася. Коли Софійка прийшла зі школи, одразу помітила скриньку, переглянула вміст іСофійка тримала в руках краватку-метелика, посміхнулася та прошепотіла: “Мамо, а що, якби ти тоді йому її повернула, то, може, все склалося б інакше?”