Право на власний шлях

Ясний промінь сонця пробився крізь завіси, освітивши напружені обличчя за обіднім столом, але навіть він не зміг розтопити холод, що повис у просторихій вітальні.

«Ми з Олесею хочемо пожити тут кілька років, — сказав Богдан твердо, намагаючись приховати тремтіння в голосі. — Це допоможе нам зібрати на власну оселю.»

Олеся, сидячи поруч, нервово перебирала край скатертини. Навпроти них Марія Іванівна, мати Богдана, завмерла з ножем у руці, ніби збиралася розрізати не хліб, а саму ідею. Віктор Петрович, батько, задумливо куштував чай, уникаючи поглядів.

«Пожити тут? — Марія Іванівна повільно поклала ніж. — З цією… твоєю дружиною?»

«Так, мамо, з моєю дружиною, — Богдан наголосив на останньому слові. — Ми втомилися знімати житло. Це тимчасово, поки не накопичимо на іпотеку.»

«У нас є місце, — раптом підтримав Віктор Петрович, відставляючи чашку. — Дві кімнати пустують. Чому б не допомогти дітям?»

Марія Іванівна кинула на чоловіка погляд, сповнений докору:
«А мене хтось питав? Я маю терпіти чужу жінку у своєму домі?»

«Олеся не чужа, — Богдан відчув, як у ньому закипає гнів. — Вона моя родина.»

«Родина! — усміхнулася мати. — Це захоплення, Богдане. Я бачу її наскрізь. Думаєш, вона тебе любить? Їй потрібна наша квартира, твої гроші, твоя частка!»

Богдан стиснув кулаки. Ця розмова повторювалася вже не вперше. З першого дня знайомства з Олесею мати не прийняла її — без пояснень, без причин. Можливо, справа була в тому, що Олеся стала тією, хто порушив звичний порядок, де Богдан залишався під повним контролем матері.

«Мамо, — Богдан намагався говорити спокійно, — третина цієї квартири належить мені. За заповітом бабусі. Я маю право тут жити.»

Марія Іванівна зблідла:
«Ти погрожуєш мені? Власній матері? Це вона тебе підговорила, так? Навчила шантажувати!»

«Годі, Маріє, — втрутився Віктор Петрович, підвищивши голос. — Богдан має рацію. Це його дім теж.»

«Тоді нехай живе у своїй третині! — Марія Іванівна схопилася. — У коморі! Або на балконі!»

Богдан повільно підвівся, його терпець урвався:
«Добре. Якщо ти не хочеш по-доброму, я продам свою частку. І повір, знайду таких сусідів, що ти пошкодуєш. Уявляєш, як весело буде жити з любителями гримучої музики чи колекціонерами змій?»

«Ти не насмілишся, — прошипіла Марія Іванівна.»

«У тебе тиждень, щоб вирішити, — Богдан рушив до дверей. — Потім я дзвоню ріелтору.»

У передпокої він зупинився, намагаючись заспокоїти тремтіння. Ніколи раніше він не кидав матері такий виклик. Але заради Олесі, заради їхнього майбутнього, він був готовий на все.

Повернувшись у найману квартиру, Богдан побачив тривогу в очах Олесі.
«Як пройшло? — запитала вона, вже знаючи відповідь по його похмурому обличчю.»

«Як зазвичай, — втомлено опустився він на диван. — Батько за нас, мати проти. Але я дав їй зрозуміти: або ми живемо у них, або я продаю свою частку.»

Олеся нахмурилася:
«Богдане, може, не варто? Ми впораємося…»

«Ні, — різко сказав він. — Я не відступлю. Вона має прийняти тебе.»

Тиждень минув без відповіді. На восьмий день Богдан подзвонив ріелтору:
«Хочу продати третину квартири. Швидко і дешево.»

Через три дні до батьківського дому з’явилися перші «покупці» — двоє чоловіків із татуюваннями й запахом перепою. Віктор Петрович зустрів їх із посмішкою:
«Заходьте, оглядайтеся! Частка у гарній квартирі, центр міста!»

«А де наша третина буде? — буркнув один, озираючи вітальню. — Спати де? У ванній?»

«Це юридичне питання, — підморгнув Віктор Петрович. — Формально вся квартира у спільній власності.»

Марія Іванівна, почувши галас, вийшла зі спальні:
«Це ще хто? — її голос тремтів від обурення.»

«Покупці, дорога, — спокійно відповів чоловік. — Цікавляться часткою Богдана.»

«Геть! — закричала вона. — Ніхто не буде жити в моєму домі!»

Наступного дня прийшли інші — пара з ексцентричним виглядом, що розповідала про свою колекцію тропічних комах. Марія Іванівна зблідла, почувши про «нешкідливих павуків розміром з долоню». Третій візит був щЧерез рік у їхньому новому домі задзвонив телефон, і голос Марії Іванівни, тихий та лагідний, попросив дозволу приїхати в гості.