Пригоди на невідомій вулиці

Давним-давно, коли небо ще вміло гніватися по-справжньому… Воно розлютилося того вечора. Декілька ночей підряд воно гриміло та стогнало, ніби хто-сь згори скидав величезні камені прямо на землю. Я та мати прокинулися одночасно. Вона швидко загорнула мене в ковдру, притиснула до серця й повела у ванну.

Коли починається той страшний гуркіт, ми завжди ховаємось там – у найменшій кімнаті нашої оселі, поміж відром та рушниками. Сіли на холодну підлогу. Мати шепотіла молитву. Я дивився на її губи – вони тремтіли, але вона продовжувала благати: щоб я, її маленький хлопчик, залишався здоровий, щоб знову настав спокій… щоб війна закінчилася.

Я не до кінця розумію, що таке війна. Але знаю одне – тато там, де вона йде. Ще знаю, що саме через неї небо стало злим та шумним. Так казали діти з подвір’я. Хоча я їх давно не бачив – мати не пускає мене на вулицю. Сама виходить лише раз на день – до крамниці. Купує лише хліб.

Я сидів, слухав її молитву. Мені стало трохи сумно… і нудно. Згадав про Мишку – мого м’якого ведмедика. Він завжди допомагав, коли було страшно.

— Мамо, принеси Мишку, будь ласка, — попросив я.

Вона подивилася на мене, міцніше обійняла.

— Зараз?

— Так, хочу його обійняти. Він допоможе.

Мати завжди робила все, що я просив. Навіть дві порції морозива за день – і то дозволяла. Вона кивнула, усміхнулася й сказала:

— Тільки не виходь звідси, добре?

Я пообіцяв. І став чекати.

Може, минуло кілька хвилин. Раптом земля застогнала. Щось гримнуло так, що аж стіни затремтіли. По підлозі покотилася відірвана плитка. Мені стало страшно. Дуже. Але мати наказала не виходити, тож я лишився на місці. Почав рахувати – від одного до ста. Хотів до двохсот, але забув, що йде далі. Мати обіцяла, що коли мені виповниться сім і я піду до школи, навчуся всього. Я чекаю на той день.

Знову почав рахунок, але мати не поверталася. Я став кликати її. Спочатку тихо, потім голосніше. Ніхто не відповідав. Тоді я, тремтячи, вийшов у коридор.

Пил стояв у повітрі, наче густий туман. На підлозі – уламки. Усе було не так, як раніше. Підійшов до кімнати, де ми зазвичай дивилися казки. Там лежала стіна. Половина стелі теж впала. Десь під завалом мав бути і Мишко… і, можливо, мати.

Я хотів закричати, але згадав: коли небо сердиться, кричати не можна.

Подумав, що мати злякалася й вибігла на вулицю. Напевне, чекає на мене там. Треба її знайти.

Помітив, що її капці лишилися в коридорі. Значить, вона бігла боса. Я натягнув куртку й вийшов надвір.

Надворі було темно й моторошно. Холод проймав до кісток. Глянув навколо – і не впізнав свій квартал. Усе змінилося. Один дім перетворився на купу каміння. У іншому не стало стіни. Крамниця, де мати купувала хліб, зробилася чорною й мертвою.

— Напевне, ночами вулиця завжди така, — подумав я. — Або це все зробила війна…

ЯкщоТоді я підняв очі до неба — і побачив, як зоря падає прямо в темряву, немов остання надія, що тягнеться до землі, щоб забрати війну із собою.